Роздiл 24.

Розділ 24.

Париж повертає борги

Диліжанс увалився до міста через бар’єр де Кліші під обід, обтрушуючи з себе дорогу так, наче це був зайвий вицвілий плащ. Париж зустрів нас запахом гарячого каменю, диму від кухонних печей і щойно обсмаженої цикорії — дешевої кави для тих, хто ще вчора обіцяв собі жити ощадливо. На набережній, де колеса ковзали по плитах, торговки в білих чепцях уже розкладали кошики з ягодами, газетярі кричали заголовки, а над Сеною тремтів липневий полиск: місто було одночасно спраглим і ситим, як завжди після великої виїмки новин.

— Париж, — усміхнулась я в голос, бо серце саме видало слово. — Він завжди пахне планами.

Арман, який сидів навпроти і, як завжди, зберігав ту саму невимушену стриманість, кинув на мене короткий теплий погляд. Під бинтом на ключиці ворушився недавній слід від кулі — гаврський склад не відпустив нас без пам’ятки. Я стежила, аби повозка не трусонула його занадто різко, і вперше дозволила собі смішну домашню думку: як незручно зашнуруються на ньому моя сорочка для перев’язок, якщо завтра треба буде бігти.

— Обіцяю, — промовив Арман, вловивши мій погляд, — сьогодні я дозволю собі бути пацієнтом. Але тільки до заходу сонця.

— А після заходу? — я знала відповідь, та запитала, наче перевіряла власний голос.

— Після заходу—Берсі. Виносховище, партія під знаком Δ•1789, «плот на північ опівночі». Ми вже зачепили їх у Гаврі — тепер вони мусять нервувати. Нервуючі злодії роблять помилки.

Я ледь помітно кивнула. У дорожній скриньці під моїми нігтями ще пульсував пил гаврських дощок, у кишені пальта — тонка записна книжечка зі шифрами: ті самі криві рядки, що провадили від «антиквара» до складу, від складу — до вигаданої фірми, від вигаданої фірми — до дуже справжніх імен. Одне з них ми досі не вимовляли вголос — не тому, що боялися, а тому, що хотіли бути певними на сто відсотків.

Валад. Заступник префекта. Людина, яка любила говорити в третій особі й писати чорнилом, густим як соус деміґляс.

Коли диліжанс зупинився на нашій вулиці, мати вже стояла у дверях — тонка, як звичка, в чистій простій сукні, з голкою, що стирчала за вухом, наче шпилька у міській дамі. Вона побачила Армана — і на мить вся її витримка впала: жах розчинився в обіймах. Потім вона взяла себе в руки, і голос знову став дотепним і рівним.

— Пане Дюваль, — сказала майже офіційно. — Париж не встиг за вами скучити, як я встигла. Прошу, сідайте. У нас бульйон — той самий, що повертає колір обличчю навіть тим, хто поклявся бути блідим.

— Ви рятуєте нам життя банальною їжею, мадам Елоїзо, — відказав Арман і схилив голову так низько, що я ледь стримала сміх. — І, здається, робите це з наміром.

— Намір у мене простий, — мати примружилася. — Щоб ви обоє їли й жили. А решта — то вже звички Парижа.

Маленька кухня прийняла нас, як давно обіцяний відпочинок: аромат бульйону з селерою і лавром, потьохкування чавунної каструлі, теплий хліб у рядні. Я, не роздягаючись, взялася до перев’язки — відсунула бинт, побачила на шкірі Армана тонку лінію, що вже рожевіла, і вдихнула: біда зачепилася, але не встигла поселитись.

— Тихіше, — він упіймав мою руку, бо я, зосереджена, торкнулася занадто поривчасто. — Doucement, mademoiselle. (Неспішно, панно.) — Він усміхнувся. — Ваші пальці стверджують, що сьогодні ви командуєте світом.

— Сьогодні я командую цією стрічкою, — відповіла я. — І нашою вечерею. Світ хай поки почекає у приймальні.

Париж, однак, не любив чекати. Ми не встигли доїсти бабу з ромом — старий рецепт, привезений ще з Лотарингії, — як у двері обережно постукали. На порозі з’явився мсьє Шарльє — мій музейний наставник, архівіст із «шкірою пергаменту» і голосом, що знав, як нашіптувати таємниці подіям. Він не любив провінції, навіть якщо це була провінція в межах Парижа, але прийшов швидко, наче зрозумів між рядків мого поспішного листа.

— Ви просили — я приніс, — мовив він, дістаючи з-під плаща загорнутий у бавовну пакунок. — Каталог колекції абата Мореля, інвентар після 1802 року, перепис 1814-го і—це головне—відмітки про переміщення маленької мармурової статуетки, відомої як «Білий Орфей». Безцінна дрібничка для фахівця, нудна для дилетанта. А для злодія — валюта.

Я розгорнула папери так, ніби розкривала долоні комусь, хто довго сидів у темряві. Там було все: почерк старого канцеляриста, прилипла до краю волосинка (якою ми всі колись були), печатка монастиря, що був розграбований в добу, коли люди плутали свободу з полюванням на меблі. І—відбиток червоного воску на другій сторінці. Маленький трикутник з крапкою. Δ•1789. Той самий знак, що ми бачили в Гаврі.

— Ви знаєте цей знак, мсьє Шарльє? — спитав Арман, обережно і ніби між іншим.

Архівіст скривився, наче надто солоний олив’єн.

— Delta, — сказав він неохоче. — Кружок людей, що в революційні роки перепродували вилучене «народом» добро і частину рідкісних речей ховали «на потім». Потім настало швидко — імперія, реставрація… А вони лишилися. Із символів вони зробили паролі, з паролів — угоди. Сьогодні це не клуб, це мережа. Хтось у поліції закриває очі, хтось у префектурі вважає, що місто треба «очищати від залежі», продаючи залежі англійцям. Але більше я скажу за келих шоколаду, і не тут.

— У «Пасажі Вів’єнн»? — запропонувала я. — Завтра о десятій. Там найсмачніший питний шоколад, і найцікавіші правди випадково сідають за сусідній столик.

Шарльє всміхнувся: ми зрозумілися. Він пішов так само тихо, як і прийшов, залишивши після себе запах старої шкіри і легке потріскування сухого паперу в голові.

Мати акуратно закрила двері за ним і обернулася вже з тим поглядом, де любов і розум вступали в свою звичну змову.

— Зоряно, — сказала вона рівно. — Коли ти народилася, акушерка вклала тобі в долоню ложку. Всі сміялися, бо думали, що це означає «годувати світ». А виявилося, що це ключ. Ти відкриваєш замки не тільки в шафах. — Вона перевела погляд на Армана: — А ви, пане Дюваль, схожі на людину, яка нарешті стомилася від пустих кабінетних усмішок. Глядіть: у нашому домі усмішки прості, їх не треба носити на службі.