Роздiл 23.

Розділ 23.

Склад у Гаврі

Склад наповнився тишею, важкою, як повітря перед грозою. Лише скрип канатів і плескіт хвиль за стіною нагадували, що десь поруч — море й життя.

Арман зробив крок уперед, шабля блиснула в його руці. Він став так, щоб прикрити собою Зоряну. Лікар відступив трохи назад, стискаючи палицю з металевим набалдашником — він не був вояком, але його очі горіли готовністю.

— Що ви тут робите? — буркнув один із чоловіків, кремезний, із рудою бородою. — Це наш товар, а чужі руки тут ні до чого.

Арман холодно примружився:
— Ваш товар? Ви хочете сказати, що прянощі та мармурові статуетки — це частина звичайної торгівлі? Дивно, що про це не знає жоден митник у Гаврі.

Чоловіки переглянулися, і Зоряна відчула, як у них ворухнувся страх. Вона вчепилася руками в плащ, під яким ховала мармурову жінку, й думала лише одне: Не віддам! Це ключ. Це причина, чому я тут.

— Віддайте скриньку, і підемо без крові, — прошипів інший, худорлявий, з вузькими очима. — І ви забудете, що бачили.

— Забути? — тихо, майже насмішкувато повторив Арман. — Є речі, які не забувають.

І в ту ж мить він рвучко кинувся вперед. Шабля засвітилася в сутінках, перший нападник зіскочив убік, другий замахнувся ножем. Метал дзенькнув об метал, запах поту й іржі змішався зі спеціями.

Зоряна стояла, мов укопана, серце калатало в грудях. Кожен рух Армана здавався водночас красивим і страшним: він був наче танцівник у смертельному балеті. Вона помітила, як один із нападників обійшов збоку й кинувся прямо на неї.

— Observez! — (Обережно!) — крикнув лікар і вдарив його палицею по руці. Ніж випав, заскреготівши по підлозі.

Зоряна відчула: її руки тремтять, але вона не може бути лише спостерігачкою. Вона схопила найближчу важку бочку й перекинула її. Пахуча хвиля кориці розсипалася по підлозі, чоловік послизнувся й гепнувся спиною.

— Brava! — вигукнув Арман, відбиваючи черговий удар.

Бій тривав кілька хвилин, але для Зоряни вони здалися вічністю. Нарешті нападники, побиті й принижені, відступили до дверей.

— Це ще не кінець, — буркнув рудий. — Ви не знаєте, із ким зв’язалися.

— Знаю, — спокійно відповів Арман. — Зі злодіями. А це завжди закінчується однаково.

Вони зникли в темряві.

---

Склад знову опинився в тиші. Зоряна притулила статуетку до грудей. Її серце билося так сильно, що вона боялася, аби Арман цього не почув.

Він підійшов, узяв її за руку й тихо промовив:
— Ви трималися сміливо. І… ви щось приховуєте. Я бачу це у ваших очах.

Вона відчула, як щоки палають. Слова застрягли в горлі: розповісти йому всю правду — значило відкрити світ, який він може не зрозуміти.

— Це… просто інтуїція, — прошепотіла вона. — Історик завжди відчуває, коли перед ним — річ, що змінює все.

Він ще мить дивився на неї, потім кивнув. Але в його погляді читалося: він не повірив повністю.

— Ми віднесемо цю статуетку в Париж, — сказав Арман. — Там я зможу її сховати, доки ми не розберемося з тими, хто стоїть за цим.

Зоряна мовчки кивнула, а в думках пульсувало тільки одне: Це саме та статуетка. Те, що зв’яже моє минуле й теперішнє. Але чи зможу я втримати її — і себе — в цьому світі?