Роздiл 22.

Розділ 22.

Дорога до Гавра

Париж ще спав, коли вузькі вулиці наповнилися скрипом коліс і тихим перегуком візників. У передранковій млі Зоряна сиділа поруч із матір’ю в закритому екіпажі, тримаючи в руках невеликий саквояж — у ньому були лише найнеобхідніші речі, кілька сувоїв з мереживом та блокнот із замітками. Її серце билося швидше, ніж колеса під ними, бо тепер вона знала: кожна ця подорож — крок у розв’язанні справи, що тягнеться тінями ще від Антуана й його товаришів.

Арман їхав верхи поруч із екіпажем, тримаючи руку на руків’ї шаблі. Його мундир із синього сукна підкреслював військову поставу, а обличчя, освітлене смолоскипами на розі, було напружене й водночас уважне. Він щоразу кидав погляд усередину екіпажа — перевіряв, чи все гаразд із його супутницями.

— Пані Дюваль, — звернувся лікар, що також супроводжував їх, — вам не варто хвилюватися. Дорога до Гавра безпечна, а в супроводі пана Армана — тим більше.
— Безпечна дорога існує тільки в молитвах, — буркнула мати, зітхаючи й закутуючи плечі в шалик. — Та бодай Господь боронить, щоб ми не зустріли тих, хто нишпорить уночі під чужими вікнами.

Зоряна всміхнулася краєчком губ. Вона відчувала — саме так і має бути: тривога, що пахне сіллю морського вітру, і неспокій, який притискає думки.

---

Коли вони дісталися передмістя, сонце розлилося по кам’яних дорогах золотим світлом. Париж поволі залишався позаду. Попереду — довга дорога до Гавра, і Зоряна вперше насправді відчула Францію тієї епохи: села, де ще спали кури під стріхами; виноградники, обвиті туманом; перші кав’ярні на роздоріжжях, із яких тягнуло ароматом підсмаженої булки й чорної кави.

— Невже вам не страшно? — тихо звернувся Арман, коли вони зробили перепочинок біля шинку. Він подав їй кухоль із водою. — Ви їдете просто в гніздо тих, хто торгує чужими таємницями.
— Я боюся, — зізналася вона, не відводячи очей. — Але, пане Армане, я — історик. А історик не тікає від джерела. Він його шукає.

Його погляд на мить потеплішав.

— Vous êtes incroyable… — прошепотів він. (Ви неймовірна…)

---

Гавр зустрів їх шумом хвиль і запахом смоли. У порту снували моряки, вантажили бочки, розкручували товсті канати. На дальньому складі, за словами Армана, і мали зберігатися ті самі ящики зі статуетками й контрабандою.

Вони підійшли втрьох — Зоряна, Арман і лікар. Мати залишилася в заїзді, втомлена дорогою.

Склад був наче гігантська скриня — з товстими дверима й темними вікнами. Усередині пахло перцем, кавою, прілим полотном і чимось ще — різким, металевим. Зоряна вловила цей запах і відразу згадала музейні фонди: так пахла старовина, яку ховали надовго.

— Тут, — вказав Арман, нахилившись над однією з бочок. Він обережно відсунув кришку: усередині були мішечки з гвоздикою та корицею.
— Прянощі, — прошепотіла вона. — Але ж дивіться: подвійне дно.

Вони підчепили дошку ножем, і з-під шару спецій визирнула дерев’яна скринька, окована залізом. Арман обережно відкрив її.

Там лежали маленькі статуетки, грубо загорнуті в тканину. Але між ними виднілася одна — із мармуру, із жіночим обличчям, у профіль. Зоряна мало не зомліла: це була та сама статуетка, яку вона бачила в музеї у своєму світі!

— Невже… — прошепотіла вона. — Я ж доторкалася до неї там, у ХХІ столітті. А тепер… вона тут, у моїх руках.

Її пальці тремтіли. Серце билося так, що відлунювало у вухах.

Арман пильно дивився на неї.

— Ви щось знаєте про цю річ. Більше, ніж кажете.

Вона відчула: настав момент вибору. Зізнатися? Чи знову сховатися за жартом і вдаваним спокоєм?

Але перш ніж вона встигла відповісти, з темряви складу почулися кроки. Чужі голоси, грубі й нетерплячі:

— Там, у кутку! Ми чули, як шаруділи.

Арман вихопив шаблю. Зоряна сховала статуетку під плащ. У дверях з’явилися четверо чоловіків у грубих куртках, із ножами за поясом.

— Панове, — голос Армана був спокійний, але різкий, як постріл. — Ви прийшли невчасно.

У ту мить Зоряна відчула: ось воно, серце детективної арки. І від того, як вони втрьох витримають цей бій, залежатиме не тільки їхнє життя, а й доля таємниці, яка пов’язала її світ із цим.