Роздiл 21.

Розділ 21.

Зустріч на Бівері

Ранок затягнувся м’якою імлою, і Париж здавався трішки розмитим, наче старий дагеротип: контури будинків ­— ніжні, газові ліхтарі ще не встигли згаснути, бруківка виблискувала від нічної мряки. У кухні на плиті сопів кавник: мелені зерна зістаналися з гарячою водою і випустили гіркуватий дух — міцний, як обіцянка. Зоряна обережно зняла його з вогню, одночасно підхопивши деко з мигдалевими тістечками — «корзинки з кремом», що пахли ваніллю та цедрою. Вона вміла знімати страхи жаром духовки: коли руки зайняті кремом і тістом, думки стають покірнішими.

— Ma fille, — озвалася з дверей мати, — ти ж поїси? На голодне серце навіть хоробрість тремтить.

— З’їм по дорозі, мамо, — усміхнулася Зоряна, накриваючи короб тасьмою. — І ви поїжте. Сьогодні прошу не виходити в місто. Так… спокійніше.

Мати кивнула, погладивши мереживо на мотузці — щойно випране, тонке, мов павутинка на сонці. В її пальцях знову народжувалася праця — терпляча, як саме життя.

Арман з’явився беззвучно, ніби виткнувся з туману. Темно-синій сюртук, капелюх, тростина — у всьому стриманість. Проте в очах — складка напруги.

— Час? — коротко спитав він.

— Час, — відповіла вона, підхопивши короб із тістечками й невелику корзину з бутербродами. — І ось… бинти, спирт, кілька чистих серветок. На всяк випадок.

— Ви думаєте за двох, — кинув він через плече, і в його голосі ковзнув тінь усмішки.

---

Квартал Сен-Марсель зустрів їх іншим Парижем — без вітрин «Бульвару ілюзій», без лиску нових бульварів Османа. Тут вузькі вулиці тулилися плечем до плеча, і в повітрі стояв терпкий дух фарбарень. Десь зовсім поруч, межи дворами і млинами, петляла річка Бівер — La Bièvre, колишня сине-зелена артерія старого ремесла, тепер — темний струмінь, у якому полюбляли мовчати таємниці. Біля лявару — громадської пральні — плюскотіла вода; праля, засукавши рукави, лупцювала білизну на камені й кидала на прибульців швидкий, байдужий погляд.

— Місце зустрічі — двір за лявером, — пошепки сказав Арман. — За п’ять хвилин. Мої люди розтеклися колом. Дивіться: продавець газет, хлопчина з візком, молочниця — то не лише молоко. Якщо щось піде не так, падайте праворуч — у проїзд, там наш візник. Я — між вами і будь-якою бідою. — Він замовк на мить. — Обіцяю.

Зоряна кивнула. Її серце билося рівно — так, як перед захистом дисертації або перед першою подачею нового торта. Страх сидів десь збоку і скручувався клубком, але руки були тверді: вона поправила шалик, взяла короб і зайшла в проїзд.

Двір зустрів їх запахом мокрої цегли, кислого прання і ще — ледь чутною нотою лаванди.

— Лаванда? — прошепотіла вона.

— Лаванда, — повторив Арман, і в його голосі не було радості. — Хтось прийшов завчасно.

Тінь відійшла від стіни. Був ранок, але людина пахла вечірнім парфумом — густо, нестримно. Антуан. «Мій вірний сусід Антуан» — той самий, що залишав лаванди й неоковирні записки. Він тримав у руці букет, інша рука ховалася в кишені.

— Ma chère, — розтягнув він надщербленою посмішкою. — Ви прийшли. Як гарно. Paris est petit — Париж маленький, усі дороги ведуть до наших сердець, n’est-ce pas? (Хіба не так?) А це — вам. — Він підніс букет. — Я не люблю запізнюватися на побачення.

— Моє ім’я було в чужому листі, — спокійно відповіла Зоряна. — Ви — чужий?

Він криво всміхнувся.

— Я — сусід, який знає корисних людей. І сьогодні ті корисні люди хотіли б поговорити. Про картину. Про «Венеру».

Арман на крок посунувся вперед, ставши між нею і Антуаном так природно, ніби разом із туманом виросла стіна.

— Пані сьогодні прийшла з тістечками, — рівно сказав він. — Про картини говоримо в музеях, а не у дворах.

— О, mon ami, — хитнув головою Антуан, — у нас тепер інші музеї. — Він насупився. — Де гроші — там і рамки.

— Де правда — там і кайданки, — м’яко відповів Арман, і рука його ледь помітно торкнулася тростини.

Двір скрипнув: у протилежній арці з’явилися двоє — один у кепі, з широкими плечима і брудними рукавами, другий — худий, як шворка, з пташиним обличчям і очима, що літали. Худий приніс загорнутий у полотно прямокутник — розміром з невеликий живопис на дошці.

— Пані, — сказав він, — вам передають «привіт із Лувру». Подивіться: «Венера з дзеркалом». Рідкісне полотно, так? Рідкісна можливість — потримати у руках і… вирішити долю.

Його пальці розбандеролили тканину. Зоряна бачила хорошу руку — вправну, швидку. Але саме полотно — спіткнулося в її погляді. Вона ступила ближче, Арман — ще на півкроку вперед; його плечем можна було відтиснути бурю.

— Гарна лінія плеча, — озвалася вона зовні буденно. — Але лак — надто молодий, надто рівний. У підписі — рука чужа: буква «V» не з тієї школи. І… — вона нахилилася долілиць, вдихнувши, — запах. Оліфа свіжа. Ви поспішали.

Пташине обличчя скривилося.

— Пані розумна. Це ускладнює розмову.

— Полегшує, — тихо заперечив Арман, і тростина, видалося, стала продовженням його руки. — Ви принесете справжнє — поговоримо. А поки що — у вас дві доріжки: одна — на Бівер, друга — до префектури.

— Є ще третя, — встряла тінь за спиною Антуана. — Отут. — І блиснуло лезо.

Все стало хрускотливим, як кірочка карамелі: мить застигла і тріснула. Худий різко сіпнувся до Зоряни, широкоплечий метнувся вбік, Антуан, як кішка, спробував проскочити повз. Тростина Армана вдарила по зап’ястку з ножем — сухо, боляче: лезо дзенькнуло об бруківку. «Газетяр» зі входу раптом перестав бути газетярем і притис широкоплечого до стіни. Молочниця кинула дійницю — і з-під спідниці вигулькнули наручники.

Антуан прорвався — лаванда обпалила повітря. Він шугонув у вузький прохід, той самий, де знизу дзюрчала Бівер, і зник.

— За ним! — кинув Арман. — Залишайтеся тут, mademoiselle!

— Навіть не сподівайтеся, — відповіла вона і вже бігла, тримаючи короб притиснутим до грудей, аби не заважав. Її туфлі стукали в унісон із серцем.

Прохід вів униз, до вологих підвалів, де вина і шкури тримають холод самими стінами. Повітря стало важким: Бівер дихав за двадцять кроків — іржаво, в’яло. Антуан мчав, хапаючись за одвірки, наче мітки у власній карті, але за поворотом перечепився — і гепнувся у калюжу. Його рука схопилася за щось — за старий, обгризений часом хомут, — і він рвонувся вбік, у чорний лаз.