Роздiл 20.

Розділ 20.

Тіні правди

Париж прокидався повільно, наче лінивий кіт, що гріє лапи під сонцем. Кам’яні бруківки блищали від нічної роси, на ринках уже гуділи перекупки, а з найближчої кав’ярні долинав аромат свіжозмелених зерен. Але Зоряні не до кави — цього ранку вона прокинулася з дивним передчуттям: щось мало статися.

Її мати метушилася в саду, розвішуючи свіжі мережива на мотузках, щоб сонце підсушило тонку нитку. Повітря наповнив солодкуватий аромат бузку, і на мить здалося, що життя увійшло у своє русло: звичне, спокійне, майже буденне.

Та коли в дверях з’явився Арман, Зоряна одразу відчула, що цього разу він інший. Його обличчя було серйозним, майже суворим, а очі несли в собі тінь — не від втоми, а від чогось більшого.

— Пані Зоряно, — він уклонився їй формально, хоча зазвичай дозволяв собі теплішу інтонацію. — Мушу з вами говорити. Наодинці.

Її серце калатнуло. «От і воно», — подумала вона.

Вони вийшли на алею, що вела до старої альтанки. Сад шелестів листям, мов підслуховував.

— Ви, мабуть, давно відчуваєте, що я не той, за кого себе видаю, — почав Арман. Його голос був рівний, але долоня, якою він стискав руків’я тростини, виказувала напруження.
— Я відчуваю тільки те, що ви не простий відвідувач ярмарків, — відказала Зоряна іронічно. — Ваші очі занадто уважні, аби дивитися лише на гобелени чи мої пироги.

Він усміхнувся краєм вуст, та усмішка була сумною.
— Ви маєте рацію. Моє ім’я справді Арман, але… моє призначення інше. Я служу в таємній поліції Парижа. Мене відправили під прикриттям розслідувати справу про викрадені артефакти.

Зоряна відчула, як холодок пробіг спиною. Усе складалося воєдино: його зникнення ночами, гострі погляди, уміння «читати» людей.

— Артефакти… — прошепотіла вона. — Ви маєте на увазі й ту картину з Венерою, що зникла з Лувру?
— Саме так, — кивнув Арман. — І не тільки картину. Є ціла мережа підробок і крадіжок. І… — він подивився їй прямо у вічі, — я боюся, що вас уже втягнули в цю гру.

Вона ледь не засміялася від нервів.
— Та що ви таке кажете! Я — музейна працівниця у минулому житті, вдова, яка тут намагається навчити людей пити чай з бергамотом і їсти торт «Наполеон»! До чого тут підробки?

Арман простягнув їй маленький згорток пергаменту.
— Цей лист ми знайшли у кварталі Сен-Марсель. У ньому вказано ваше ім’я. Ваше теперішнє ім’я. І дату — завтрашню. Хтось чекає на «зустріч із пані Зорян».

Зоряна відчула, як земля пішла з-під ніг. Її дійсно втягнули у гру, хоч вона й не прагнула цього.

— То що ви від мене хочете? — запитала вона тихо.

— Хочу, аби ви трималися ближче до мене, — відповів Арман. — Відсьогодні ви — не просто господиня садиби. Ви — свідок, можливо, ключ. І, — він зробив паузу, дивлячись серйозно, — я не дозволю, аби вам щось сталося.

Її серце закалатало швидше. Ці слова прозвучали не тільки як обіцянка поліцейського, а й як клятва чоловіка.

Вони мовчали кілька секунд. Тільки вітер грався мереживом, а десь неподалік гавкав пес.

— Якщо я мушу довіритися вам, Армане, то ви мусите пообіцяти, що й надалі говоритимете мені правду, — сказала вона твердо. — Бо я вже втомилася від чужих таємниць.

Він схилив голову.
— Клянусь честю.

Її очі зустрілися з його, і в цю мить вона раптом зрозуміла: більше немає дороги назад.

---

Того ж вечора вони пішли вулицями Парижа, що світилися газовими ліхтарями. Арман показував їй місця, де відбувалися крадіжки, пояснював, як працює мережа фальшивомонетників і торгівців підробками. Зоряна слухала, і в ній прокидався давній дослідницький азарт: вона знову відчувала себе істориком, який занурюється в темні сторінки минулого.

Коли ж вони повернулися додому, у дворі на них чекав несподіваний «гість»: на лаві лежав букет лаванди й записка з нерівними літерами:
«До зустрічі завтра, моя дорога пані. Ваш вірний сусід Антуан».

Зоряна глянула на Армана, і її раптовий сміх пролунав гучніше, ніж слід було.
— О, тепер я бачу, хто мій найнебезпечніший переслідувач!

Але Арман не сміявся. Він нахилився до неї і пошепки сказав:
— Обережніше, Заряно. Іноді найсмішніші люди виявляються найнебезпечнішими.

Її усмішка зів’яла. Завтра їх чекало випробування, і жоден торт чи мереживо не могли цього змінити.