Роздiл 19.

Розділ 19

Надвечірній Париж світився теплими відблисками — мовби саме сонце вирішило пройтися вузенькими вуличками та залишити на кожному камені свій автограф. Вікна будинків віддзеркалювали мідь вечора, у повітрі стояв змішаний аромат свіжоспеченого хліба, розігрітої кави та вуглинок від крамарських жаровень.

Зоряна йшла поруч із матір’ю, тримаючи її під руку. Пані Аделін була втомлена, але на обличчі її світилася гордість: донька за останні тижні наче розквітла, заговорила впевненіше, поводилася рішучіше, й навіть погляд її змінився — з наївного на той, що уважно все зважує.

— Ma fille, — сказала мати, лагідно поправляючи чіпець. — Париж слухає тебе. Ти відчуваєш?
— Відчуваю, мамо, — відповіла Зоряна, вдихаючи на повні груди. — Тут кожна вулиця нашіптує історії.

Вона й справді відчувала: за ці старі стіни ховається безліч таємниць. І тепер її тягнуло не тільки готувати креми та хлібці, а й докопатися до тих історій, які пахли не гірше кориці.

На площі перед Нотр-Дамом вони зупинилися: там гуділа ярмарка. Крамарі виставили на столи медові пряники, блискучі свічки, кошики з виноградом і яблуками, глиняний посуд, мережива, що тягнулися тонкими білими павутинками.

— Regardez, mesdames! — гукав один торговець, розмахуючи мереживною серветкою. — Тонша за подих ангела!

Зоряна мимоволі всміхнулася: їй здалося, що це нагадує візерунок, який вона бачила у бабусиних старих записниках — ті самі вузлики, яким у майбутньому навчаться лише у Венеції.

— Мамо, — тихо сказала вона. — А якби ми самі змогли відродити отаке мереживо? Ти ж маєш золоті руки.
— Моя дитина, ми ж навіть ниток добрих не маємо! — відповіла Аделін, але в очах її промайнула іскра.

В цю мить до них підійшов знайомий лікар, мосьє Бретон. Він чемно схилив голову.
— Пані Дезор, як ви почуваєтеся сьогодні? — звернувся він до Зоряни.
— Добре, мосьє, — відповіла вона. — Лише… пам’ять все ще грає зі мною в хованки.
— Це не дивно, — м’яко сказав він. — Після таких потрясінь організм бере своє. Але, знаєте, інколи втрата пам’яті дає шанс почати нове життя.

Зоряна ледь не розсміялася: «Нове життя» — ще б пак! Якби він тільки знав, наскільки нове.

Її думки перервало гучне «mademoiselle!». До них наближався молодий чоловік із букетиком лаванди. У нього були витончені рухи й надто вже задоволена посмішка.

— Ах, ma chère Зорі! — вигукнув він, схопивши її руку. — Я так хвилювався! Ви навіть не глянули на мене після хвороби!
— Перепрошую, — холодно сказала вона, висмикуючи пальці. — Хто ви, власне?
— Як хто? — ображено здивувався він. — Ваш Анрі!

Мати знітилася, намагаючись щось пояснити, але Зоряна вже все зрозуміла: перед нею типовий альфонс, який колись, мабуть, умів кружляти голову її попередниці. Вона глянула на його напомаджене волосся, занадто тонкі пальці й відчула тільки подив: «Невже в минулому житті мені подобалися такі?»

— Приємно, Анрі, — сухо сказала вона. — Але сьогодні я маю інші справи.

Він розгублено заморгував, а мати приклала хустку до губ, щоб приховати посмішку: вперше її донька відповіла так твердо.

— Ви змінилися, ma belle, — пробурмотів Анрі. — Але я не здамся. Я ще доведу вам свою відданість!

І, театрально зітхнувши, подався геть, залишивши за собою шлейф дешевого парфуму.

Зоряна вдихнула на повні груди аромат Парижа — справжній: хліб, спеції, кавові зерна. Вона подумала: «Оце моє. А лаванда хай лишається йому».

Коли вони поверталися додому, небо вже загорілося зорями. У старому палісандровому бюро, що стояло в кутку кімнати, вона випадково натрапила на маленький записник. Обкладинка вицвіла, але на першій сторінці чітко стояли слова:

«Мої мрії. Моє серце. Моє життя». — Зорі Дезор.

Зоряна провела пальцем по літерах. То було життя іншої дівчини. Але тепер — її.

І подумала: «Що ж, ма chère, ми з тобою різні. Ти мріяла про Анрі й букети лаванди. А я мріятиму про щось більше. Інакше який сенс у тому, що мене сюди привели?»

Вітер із вулиці заніс запах свіжого багета й далекого роялю. Париж шепотів їй: «Тут починається твоя справжня історія».