Роздiл 18.

Розділ 18

Париж цього вечора нагадував не місто, а сцену опери, де всі інструменти заграли водночас: дзвін кінських копит по бруківці, крики газетярів, запахи смажених каштанів і свіжої кави з бідонів. Усе змішалося, і тільки Сена текла спокійно, мовби не мала до цього гомону жодного відношення.

Заряна стояла біля вікна «La Chambre du Chocolat» і дивилася на натовп, що вирував на площі неподалік. Всередині кафе пахло свіжим бісквітом, ваніллю та міцним шоколадом із пряними нотками кориці. На столах ще диміли порції крем-брюле, які вона приготувала зранку, а під вікнами, на вулиці, збиралися люди, ніби хтось покликав їх на таємний спектакль.

— Мамо, — тихо мовила вона, поправляючи серветки, — щось сьогодні надто гучно. Париж ніби чекає чогось.

Мадам Лезер, завжди витончена, але тепер трішки схвильована, зиркнула на доньку й відповіла:
— Париж завжди щось чекає. Це місто сюрпризів. Але сьогодні мені не подобається вираз обличчя Армана.

І справді: він сидів за дальнім столиком, удавано читаючи газету, але його пальці раз у раз стискали край сторінки, а погляд блукав, шукаючи когось у натовпі.

— Мадемуазель, — він піднявся й підійшов до Зорі, нахилившись так, щоб інші не чули. — У нас немає часу. Сьогодні вони прийдуть за статуеткою.

Заряна відчула, як серце вдарило об груди, і спробувала усміхнутися, аби мама нічого не запідозрила.
— Ви певні, Ж... Армане?

— Певний, — його голос став глухим, як постріл у підвалі. — Я бачив «бергамотового» на розі вулиці Рішельє. Він не ходить без свити.

Її руки мимоволі торкнулися фартуха, де у потаємній кишені лежав щоденник попередниці Зорі — тієї наївної дівчини, яка колись записувала туди свої «солодкі мрії». У міжрядках виявили приховані коди — карти підземних ходів. Саме вони вели до місця, де була схована загадкова статуетка.

— Якщо він знає про щоденник… — прошепотіла вона.
— Тоді сьогодні все вирішиться, — відповів Арман.

---

Ніч упала раптово, як оксамитова завіса. Вулиці спорожніли, лише поодинокі перехожі квапливо тікали від холодного вітру. У «La Chambre du Chocolat» залишилися тільки вони: Заряна, Арман і мадам Лезер, яка не бажала йти спати, хоч донька благала.

— Я нікуди не піду, — твердо сказала вона. — Якщо небезпека, то ми зустрінемо її разом.

Двері різко прочинилися. У зал увійшли троє чоловіків: один у дорогому сюртуку, з ноткою парфуму бергамоту, інші — у темних плащах. Вони виглядали так, ніби виринули зі сторінок кримінальної хроніки.

— Мадемуазель Лезер, — «бергамотовий» уклонився з холодною ввічливістю. — Ми прийшли за тим, що належить нам.

— Тут тільки тістечка і шоколад, — відповіла Заряна з тією іронією, що врятувала її вже не раз. — Хочете скуштувати? Кажуть, від нього м’якішає навіть камінь у серці.

— Я не люблю солодкого, — його усмішка була різкою, як лезо ножа. — Але статуетку я заберу.

У ту ж мить Арман зробив крок уперед, витягнувши з кишені поліцейський жетон. Його голос зазвучав урочисто:

— Ви заарештовані від імені Сюрте!

У залі запанувала тиша, яку можна було різати ножем. Мадам Лезер ахнула й схопилася за груди. Заряна відчула, як у ній прокидається не страх, а дивне, палке тепло: нарешті правда відкрита.

— Ви… поліцейський? — прошепотіла вона.
— Так, — його очі палали. — Але сьогодні я тут не лише як агент. Я тут — тому що мушу вас захистити.

«Бергамотовий» засміявся. Його люди вихопили ножі, а сам він кинувся до виходу. Почалася сутичка: стільці перекинулися, тарілки розбилися, запах кориці змішався із запахом пороху, бо Арман вистрілив угору, аби зупинити нападників.

Заряна схопила важку мідну каструлю з шоколадом і влучно вдарила одного з головорізів по голові. Той впав, обливаючись і шоколадом, і кров’ю. Другий накинувся на Армана, але той зламав йому руку одним різким рухом. «Бергамотовий» намагався вирватися, та Заряна кинулася перед ним, розкинувши руки.

— Ви не пройдете! — її голос лунав так, ніби за нею стояв цілий Париж.

— Жінко, відійди, — прошипів він.
— Я не просто жінка, — сказала вона твердо. — Я господиня цього дому. І цього міста.

Арман у ту ж мить звалив злочинця на підлогу й защипнув наручники.

---

Коли все закінчилося, у «La Chambre du Chocolat» пахло не тільки ваніллю, а й порохом. На підлозі валялися осколки порцеляни, зіпсовані десерти, але серце Зорі билося так, ніби вона вперше відчула справжнє життя.

Арман підійшов до неї, ще з подряпинами на обличчі, але з ясним поглядом.
— Ви неймовірна, мадемуазель. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так відбивався… каструлею з шоколадом.

Вона засміялася крізь сльози.
— Кожен бореться тим, що має. Я — кухонним начинням. Ви — своїм законом.

Він нахилився ближче.
— І все ж… головна причина, чому я тут, — не закон. Це ви.

Її подих затремтів. Вона відчула його тепло, його руку, що обережно торкнулася її пальців. Париж за вікном гомонів, але для них світ зупинився.

— Армане… — прошепотіла вона.
— Заряно, — він нахилився ще ближче, і їхні губи нарешті зустрілися.

Поцілунок був солодкий, як той шоколад, що ще парував у каструлі, і гарячий, як полум’я свічки, що ледве не згасло у вирі небезпеки.

---

За вікнами світанок тихо прокрадався над Сеною. Париж знову усміхався — тепер уже їм двом.