Роздiл 17.

Розділ 17

Ранок у їхньому домі почався не з дзвонів і не з коліс, а з тихого «ш-ш-ш» дерев’яної ложки, що описувала на дні мідного сотейника безкінечні кола. На поверхні густого напою підіймалась тонка коричнева плівка — Заряна терпляче знімала її краєм лопаточки й знову вмішувала у теплу, майже шовкову шоколадну гущу. Запах стояв святковий: обсмажений какао, трішки кориці, корінь ванілі, який вона роздерла вздовж і вийняла чорне зерняткове серце, та ледь-ледь — цедра гіркого апельсина, знята так тонко, що просвічувало світло.

— Mon ange, це ж не напій, а гріх, — з порога зітхнула мама, тримаючи кошик з мереживом. — Якби святий Людовік скуштував — забув би всі хрестові походи.

— Maman, — примружилась Заряна, — святий Людовік у шоколаді потонув би без ножа й виделки. Але ми не про нього, ми про Париж. Парижу зараз потрібна розрада — à la tasse, у порцеляні.

Вона розлила перші чашки. Біля вікна, крізь яке падало кошлате ранкове світло, на блюдці посипала товченим мигдалем — і напій з того відразу став виглядати інакше: наче поблискував усмішкою.

Мати поставила кошик на стіл і, ніби між іншим, витягла невеличкий згорток паперів.

— Поглянь, — сказала тихше. — Учора ввечері принесла мадам Лефевр. Каже, що в префектурі поліції розпитували про крадене з дому одного маркіза на вулиці Лілль. Зникли мініатюри і… бронзова статуетка.

Слово «статуетка» вдарило, як дзвін по скронях. Перед очима у Заряни ковзнув відблиск вчорашнього ярмаркового натовпу — і жандарм з тим знайомим силуетом на долоні.

— У маркіза? Якого? — проковтнула.

— Кажуть, де Воуреаль або щось подібне. Я у цих титулованих завжди плутаюсь. Але всі шепочуть: справа небезпечна.

— Ми — не титул, — зітхнула Заряна. — Ми — шоколад і мереживо. І трошки характер.

Вона вклала виделкою на блюдце тонку скибку охайно підсушеного бісквіта — щось середнє між biscotti і дитячим спогадом про сухарі на дачі — і посунула чашку матері. Та сьорбнула й поклала долоню на серце.

— Sainte Vierge, отакою дрібницею ти можеш зводити людей на добрі справи.

— Почнемо з добрих прибутків, maman, — підморгнула Заряна. — А там, може, й до добрих справ дійдемо.

---

Стук у двері був короткий, але впевнений — як три музичні ноти, що зібрані в одне слово «я тут». Арман з’явився у темному сюртуку, без шпор і без тіней під очима — виспаний, небезпечно зібраний. У руці — полотняний мішок, з якого пахло подорожжю: сухим деревом, канатами й чужими кухнями.

— Bonjour, mesdames. Я з вістями і з миром, — кивнув він. — І з тим, чого ви просили: кісточки ванілі, трохи кориці, чималий ріжок мускатного й — voilà — какао не гірше колоніального.

— Мир у Парижі — це завжди підозріло, — сухувато всміхнулась мати. — А какао — залишайте, воно точно не небезпечне.

— Париж небезпечний тоді, коли вдає, що дрімає, — знизав плечима Арман і перевів погляд на Заряну. — Маю прохання. І… пропозицію.

— О mon Dieu, — вжахнулась мама, — а я навіть не розчесана!

— Про роботу, мадам, — поспішив заспокоїти Арман. — І про один салон у Сен-Жермені, де збираються люди, що люблять bon mot і чужі речі. Сьогодні ввечері там влаштовують «милосердний аукціон» — і хтось, як мені здається, спробує пропихнути під виглядом «античної дрібнички» дещо… знайоме.

Очі Заряни потемнішали.

— Бронза?

— Можливо. Вчора її бачили у руках жандармів — але мені чомусь здається, жандарми бачили не те, що треба. Або те, що їм дали подивитися.

— Ви хочете, щоб я…

— Щоб ви були chocolatière цього вечора. Привезете ваш напій, подасте шановному товариству — і подивитесь, що подивитись побачите. У вас око не лише кухонне. Ви вмієте пригадувати там, де інші забувають.

Мама перехрестилася удруге — тепер уже з внутрішнім охканням.

— Вести мою дитину в логово злодіїв?

— Вести вашу доньку на вечір у пристойному домі, — спокійно відповів Арман. — Де, крім музики, слова і марнославства, буде трохи… аромату криміналу. Я буду поряд. І не один.

— Мамо, — тихо сказала Заряна, — якщо ми хочемо колись продавати шоколад у кращих домах, треба хоч раз туди потрапити. А якщо я ще й впізнаю те, що шукала все життя…

Мати глянула на неї довго — наче примеряла на плечі нову сукню, яка поки що здається завеликою, але дуже личить. Нарешті зітхнула:

— Візьмете з собою дві скатертини, — сказала з бойовою ноткою, — і оті срібні ложечки, що ще від бабусі. Бо як уже ганьбитися перед маркізами — то красиво.

---

Після обіду кухня перетворилася на маленьку майстерню щастя. Глечики, сортування мигдалю, сухі пелюстки апельсина, що їх Заряна сама висушила на теплому підвіконні, скляні баночки з етикетками тонким письмом: «Шоколад à la maison, з ноткою кориці», «Гарячий напій із апельсиновою цедрою», «Кава турецька — як по секрету».

— Як це — «турецька»? — підозріло перепитала мама.

— Справжня, дрібно змелена, у джезві. Дехто в Парижі вже пробував, але ми пов’яжемо це не з кав’ярнями на мостах, а з чесним домом і чистою порцеляною. Дамо людям аромат, а не крик.

Вона в’язала на горнятках вузенькі стрічки, крейдою вивела на дощечці «La Chambre du Chocolat — Chez Zaria», і від того напису раптом стало смішно й тепло.

— От і назва знайшлась, — прошепотіла. — Спершу — «Кімната шоколаду» в чужому домі. Потім — у нашому.

— А потім — черга з пані в капелюшках, — буркнула мати, але у голосі вже не було скепсису, лише відлуння гордості. — Лише гляди мені — не розчаруйся. Париж любить блиск і забуває швидко.

— А ми будемо робити смак, що не забувається, — відповіла Заряна, — і з нього — спогад.

---

Готель-партікульє madame de Rochefort на бульварі Сен-Жермен світився, як желе з айви у вечірньому світлі. Вікна — мов великі цукерки у золотих обгортках, сходи — у смугастому шовку килимів, у вестибюлі пахло воском і дорогою пудрою. На стінах — портрети предків, що усміхалися так, ніби щойно почули нестримно дотепний каламбур.