Роздiл 16.

Розділ 16

Ранок у Парижі прокинувся дзвінким і гомінким, наче саме місто вирішило нагадати, що воно не спить навіть уночі. Дзвони Нотр-Даму розкотисто відлунювали в повітрі, а вузькі вулички Латинського кварталу вже пахли кавою, свіжим хлібом і газетним друком — продавці кричали про останні новини, які зникали так само швидко, як гарячі круасани з таць булочника.

Заряна, ще не зовсім звикла до свого нового тіла й життя, стояла на порозі дому, притримуючи фартух. Її темне волосся було акуратно підібране, а очі сяяли тим самим цікавим блиском, яким колись вона дивилася на експонати у музеї. Тепер вона розглядала реальний Париж початку XIX століття — не відфотографований у каталогах, а живий, гомінкий, трохи брудний і надзвичайно чарівний.

— Ma fille, повітря пахне, як у день ярмарку, — зітхнула матінка, виходячи слідом і поправляючи стриману сукню. — А ти стоїш, наче статуя, яку сам Лувр би прийняв.

— Я слухаю, maman, — відповіла Заряна з посмішкою. — Тут навіть шум возів звучить інакше. Це ніби музика, тільки ноти розкидані по бруківці.

Матір подивилась на неї з подивом. Їй здавалося, що донька, котра ще недавно могла годинами скаржитися на втому й тьмяність життя, раптом розцвіла, змінилася. Замість мрійливої, майже безпорадної дівчини — стояла жінка, яка бачить більше, ніж інші.

— Mon Dieu, ти наче інша стала… — пробурмотіла вона. — Чи, може, то хвороба так голову змінила?

— Хвороба? — Заряна усміхнулась, хоча в душі й защеміло. — Ні, maman. Просто я нарешті прокинулась.

---

Їхній сад тепер виглядав інакше. Заряна зуміла організувати кілька грядок, де вже зеленіла петрушка, кріп і навіть кілька кущів м’яти. Біля стіни висів старий глиняний горщик із розсадою — її новий експеримент. Матінка лише хитала головою:

— Ми були родиною поліціянтів, а тепер що — городники?

— Ми — виживаємо, — відповіла Заряна твердо. — А коли є город, є й хліб, і спеції, і, врешті, можливість нагодувати людей так, щоб вони поверталися знову.

Її слова звучали незвично доросло. Мати, яка ще звикла бачити в доньці дитину, не могла зрозуміти, коли та встигла змінитися.

---

У цей момент на вулиці почувся стукіт копит і скрип коліс. Віз, акуратно зупинений біля їхнього подвір’я, привернув увагу всіх сусідів. З нього зійшов Арман — високий, підтягнутий, у темному сюртуку, з легким відблиском влади у кожному жесті. Його очі миттю знайшли Заряну, і на обличчі промайнула тінь усмішки.

— Bonjour, madame, mademoiselle, — він схилив голову, звертаючись одразу і до матері, і до Заряни. — Париж сьогодні неспокійний, але я подумав, що вам потрібні новини. І… спеції.

Він підняв полотняний мішечок, із якого долинав терпкий запах кориці й гвоздики.

— Ви знову рятуєте нас від нудних вечорів, месьє? — іронічно всміхнулась Заряна. — Чи то у вас якась нова місія — годувати бідних вдовиць і їхніх доньок?

— Моя місія, — серйозно відповів Арман, — стежити за тим, щоб чесні люди не потрапляли в пастку. А Париж нині повен пасток.

Його слова змусили матір перехреститися, а Заряну — насторожитися. Вона вловила у голосі Армана не лише турботу, а й натяк.

---

Того дня вони пішли на ярмарок — подія, що завжди збирала півміста. Вузькі вулички біля площі Конкорд були заповнені крамарями, ремісниками, дітлахами, що тягнули за поли матусь. Пахло смаженим м’ясом, печеними каштанами, карамеллю й вином.

Заряна йшла поруч із матір’ю, широко розплющеними очима ловлячи кожну дрібницю: як цирульник вправно точить бритву прямо на вулиці, як дівчата приміряють дешеві стрічки й сміються, як у кутку грають скрипалі, а натовп то підтанцьовує, то підспівує.

— Париж… — прошепотіла вона. — Я знала його з книжок, але реальний — такий живий, такий голосний!

— І такий небезпечний, — додав Арман, який ішов позаду, але чув кожне її слово.

— Небезпечний? — перепитала вона, озираючись.

— Тут, серед веселощів, ховаються злодії, шпигуни, а часом і вбивці. Париж сміється голосно, щоб заглушити шепіт змови.

Він говорив тихо, але так, що її пройняв холодок.

---

На ярмарку вони зустріли й старих знайомих: сусідську кравчиню мадам Лефевр, яка тягнула за руку чоловіка-«сирену» (він умів тягнути ноти так, що всі підспівували). Був і аптекар, що обіцяв «еліксир від усіх бід», і навіть молодий поет, який роздавав вірші, написані вночі на клаптях паперу.

Заряна не втрималася й купила кілька гілочок лаванди й маленький мішечок какао. Вона вже уявляла: зробить гарячий напій із додаванням кориці — щось, чого Париж ще не куштував.

— Ви небезпечна жінка, мадемуазель, — сказав Арман, коли побачив блиск у її очах.

— Небезпечна? Чим же?

— Своїми ідеями. Вони можуть змінити півміста.

Їхні погляди зустрілися, і вона відчула, як щось тепле розливається всередині.

---

Та святковий настрій затьмарила сцена біля кутового будинку. Там група чоловіків сперечалася з жандармами. Один із жандармів тримав у руках щось знайоме: бронзову статуетку — точнісінько таку, як та, що була колись у музеї, і через яку, можливо, почалося її дивне падіння у цей час.

Заряна завмерла. Серце вдарило швидше.

— Це… — прошепотіла вона.

— Тихіше, — Арман міцно взяв її за руку. — Не тут.

Її пальці тремтіли у його долоні. Матінка щось говорила про чергову сукню на розпродажі, не підозрюючи, що зараз розкривається щось більше.

Арман нахилився до Заряни:

— Ви бачите те, чого не бачать інші. Це добре… і водночас небезпечно. Статуетка — ключ. Але до яких дверей?

Заряна відчула, що колись ця відповідь знайдеться. І, можливо, вона вже стоїть на самому порозі.

---

Коли вони поверталися додому, Париж здавався іншим. Той самий шум, ті ж запахи — але тепер у кожному закутку ввижалася таємниця.

Увечері, коли мати задрімала з новим клаптем мережива у руках, Заряна довго сиділа біля вікна. В її голові звучали слова Армана: «Статуетка — ключ».