Роздiл 15.

Розділ 15.

Бал, де пахло бергамотом і правдою

Париж того ранку дзвенів, мов кришталевий келих. Газові ліхтарі ще не встигли згаснути, а булочники на рю Монторґёй уже обсипали хрусткі батони борошном — як першим снігом — і гукали, розганяючи сонний туман над Ляльовим ринком. Заряна стояла у дверях нашої «солодкої лабораторії» — маленької кухні, яку ми сміливо називали майбутньою кондитерською, — і слухала, як Париж дихає на повні груди: димом кави, парою свіжого молока, карамеллю, що тягнеться золотими нитками з мідного сотейника.

— Моє серце,— втомлено, але щасливо сказала мати, відставляючи праску для мережива,— ця оранжерія запахів колись зробить нас заможними.
— Спершу — живими і сміливими, maman, — посміхнулась Заряна і змахнула віничком глазур із краю миски.

На столі шикувалися petits fours — мигдалеві, із пелюстками апельсинової цедри, з крихітними краплинами трояндової води. Поруч відпочивав «король» вечора — gâteau de Paris: бісквіт на гарячому молоці, просочений кавою й ромом, обгорнутий оксамитовим шоколадним кремом. Для блиску — ледь-ледь желатину з какао, і — voilà! — торт глянув на світ, як джентльмен перед балом.

— Madame, votre dentelle… (пані, ваше мереживо…) — шепнула сусідка-кучерява швачка, визираючи з-за фіранки й несучи білий, як колискова, комір-берту.
— …parfaite (досконале), — закінчила мати і доклала до сукні останню квітку з барвистих стрічок. Її пальці так швидко бігали голкою, що й годинник стишав хід — з поваги.

Вечір обіцяв бути гарячим. Салон мадам де Вільєнуа — шанована адреса в нашому кварталі — скликав пів-Парижа: від композиторів, що знали, як змусити скрипку плакати, до колекціонерів, у яких сльози текли лише від слова «аутентичність». Саме там мав з’явитися і Валад — усміхнений торговець антикваріатом, за яким давно тягнувся запах фальсифікату і тінь зниклих робіт. А головне — там, за чутками, мав засвітити свою велику «покупку» — La Sylphide, портрет у блакитах, що зник із приватної збірки на Лівому березі. Портрет, у якому зароджувалася наша детективна арка, як білий пар у мідному казані.

— Арман писав? — мати подала Заряні короб із печивом.
— Писав коротко: «Ce soir, la vérité danse» (Сьогодні ввечері правда танцює). Просив принести солодке «для переконливості» і… — вона зніяковіла, — і одягти синю сукню. Каже, в ній я схожа на шпагу, яка ще й пахне ваніллю.

Мати тихо засміялася:
— Шпаги нам і бракувало в родині. Головне — не колотися, дитинко. Але якщо доведеться — коліть красиво.

---

До салону ми вирушили удвох, ніби дві різні варіації однієї теми: мати — у сірій сукні з мереживом, легкій, як подих; Заряна — у тій самій синій, де талія трималась на чесному слові корсета, а плечі — на відвазі. Кошики з десертами ніс хлопчак-кур’єр, як прапор честі.

Париж дорогою підморгував. На Пале-Рояль старі пани сперечались, чи варто подавати каву до опівночі («la nuit appartient aux poètes — ніч належить поетам!»). На розі Сен-Оноре мальований віз зупинився так різко, що груші розкотились мостовою — діти сміхом позбирали їх і з’їли просто на ходу. У вікні книгарні маячила гравюра з видом Лувру; під нею — наївний напис крейдою: «Сьогодні — без боргу, якщо читаєш уголос». Париж умів торгуватися з бідністю жартом.

Біля дверей салону — каретний перелив, сукні, стрічки, мундири. Білі рукавички світилися, як місяць. І — бергамот. Саме так пахли у мадам де Вільєнуа чай і плітки: міцно заварені, тонко ароматизовані, небезпечні при передозуванні.

Арман знайшов нас, перш ніж ми встигли моргнути. Високий, поправлено простий — темний фрак, ледь помічений значок Сюрете, очі, що вміли бути ніжними й крижаними залежно від музики.
— Mademoiselle Zoriana… — він нахилився над її рукою рівно настільки, щоб теплом дихання розтопити шоколад у її жилах. — Ви принесли підмогу?
— Глазур, що не підпадає під статтю, — відповіла вона і подала йому маленьку коробочку з orangettes — шкірками апельсина у темному шоколаді. — Солодке розв’язує язики. Ви самі мене навчили.

— Сьогодні нам знадобиться ще й нюх, — його погляд на мить став службовим. — Валад носить з собою cologne з бергамотом. І той самий запах — на сургучі підроблених сертифікатів. Хтось не розрізняє аромат для шиї та для печатки.

— Це ваша перша помилка, месьє Валад, — прошепотіла Заряна більше до себе, ніж до Армана.— Жінки відрізняють, де парфум, а де пляма.

Мати зникла під ялинкою пліток — де пані міряють одна одну вагами компліментів. Заряна, узявши під руку Армана, ковзнула залом, немов корабель каналом. Музика ловила їх тіні. Валад стояв біля мармурової камінної полиці — усміхнений, як кішка в молочній лавці. Поряд — невелика, обтягнута синім оксамитом скринька з латунним замком; ключ — на брелоку, що виглядав з його грудної кишені. На лацкані пальта — бронзовий медальйон із зображенням провінційної церкви. Дрібниця, яку відмітило б тільки око, навчена музейними фондами.

— Monsieur Valade, — Арман схилив голову, — кажуть, у вас чудовий смак на картини і… на історії.
— Я волію історії з фіналом, мосьє, — Валад подав бокал шампанського. — Без моралі, але з аплодисментами.

Його рука, коли він ставив келих, пахла тим самим бергамотом — різко, надто шедро. На манжеті — крихта костяного пилу; такий лишається, коли знімаєш задники з мініатюр, щоб замінити підписи чи картон. Заряна, не зрадивши себе ані рухом, всміхнулась гостинно і розкрила коробку з orangettes.

— Дозвольте? — вона піднесла ласощі. — Шоколад пом’якшує будь-яку правду.

Валад узяв, кинув на язик — і заплющився від задоволення. Цього вистачило: Арман, ніби випадково, чиркнув пальцями по брелоку з ключем — оцінити вагу. Ключ був справжнім, важким. Він кивав непомітно: «є».

— Мадам де Вільєнуа, — співочий голос господині розрізав натовп, — ми маємо честь бачити «Ла Сільфіду»? Нас втомили копії.
— Справжність у серцях, мадам, — Валад ледь уклонився. — Але сьогодні — так, лише для ваших очей.