Роздiл 14.

Розділ 14

Париж того ранку розливався сонцем, ніби місто вирішило влаштувати свято тільки для неї. Кам’яні фасади виблискували золотаво, вузенькі вулички пахли кавою й свіжим круасаном, а повітря було таким прозорим, що хотілося дихати на повні груди. Заряна прокинулася з дивним передчуттям — і не помилилася.

Вчорашня розмова з Арманом ще горіла в пам’яті. Його погляд — серйозний, але водночас теплий; його усмішка, де завжди крилася іронія; його манери, що нагадували то офіцера, то вільного художника. Вона не раз ловила себе на думці: історик у ній намагається зберігати дистанцію, а жінка — відчуває, як щось нове розквітає в серці.

Вдома матуся розкладала тканини — збиралася пошити сукню для сусідки, і весь дім пахнув лляним полотном та лавандовим милом. Заряна допомогла їй скласти рулони, а потім вирушила до ярмарку.

---

Ярмарок

Ярмарок гудів, мов величезний вулик. Торговці вигукували:
— Pain frais! Croissants encore chauds! — («Свіжий хліб! Круасани ще гарячі!»)
— Épices de l’Orient! Cannelle, clou de girofle! — («Східні спеції! Кориця, гвоздика!»)

Заряна дивилась на все очима жінки, яка ще вчора жила серед комп’ютерів і музейних каталогів. Кольори тут здавалися яскравішими, запахи — насиченішими, звуки — ближчими. Вона стояла біля прилавку з виноградом і думала: Отакі грона я бачила лише на картинах у музеї. А тут вони — живі, соковиті, як життя саме.

І тут з-за її плеча пролунав знайомий голос:
— Ви вибираєте виноград так уважно, наче це не їжа, а ключ до якоїсь таємниці.

Вона обернулась. Арман. Стрункий, у темному сюртуку, волосся — ледь розкуйовджене вітром, в очах — лукавий вогник.

— Можливо, й так, — відповіла Заряна. — У винограді іноді більше правди, ніж у людських словах.

Він засміявся:
— І все ж… я наполягаю: сьогодні ви повинні скуштувати ось цей сорт. — І простягнув їй гроно, зірване так легко, ніби воно саме попросилося в його руку.

Її пальці торкнулися його пальців. Дотик був короткий, але теплий, ніби струм пробіг крізь тіло. Вона відчула, як щоки спалахнули.

Вони йшли разом, несучи покупки. Париж дзвенів довкола: брязкіт візків, запах свіжої кави з кав’ярень, крики дітей, що ганяли обручі. Заряна відчувала, що світ навколо став якимось інтимним — навіть шум вулиць не відволікав від присутності Армана.

— Ви стали іншою, — тихо сказав він, коли вони завернули у провулок. — Раніше я бачив дівчину тінню. Тепер… у ваших очах живе цілий Париж.

Вона усміхнулась крізь збентеження:
— Можливо, ви дивитесь під іншим кутом.

Він нахилився трохи ближче, і вона відчула його подих — теплий, з ноткою кави та вина. Її серце закалатало так голосно, що здалося, ніби його чує весь квартал.

---

У дворі її будинку вони зупинились. Стіни були оплетені виноградом, двері скрипнули — і здавалося, що саме повітря підштовхує їх ближче одне до одного.

Арман узяв з її рук кошик, поставив на лавку й, не відводячи погляду, обережно торкнувся її щоки. Його пальці були теплі, трохи шорсткі. Заряна відчула, як у грудях піднялася хвиля — не страху, не сумніву, а бажання.

Він нахилився, і їхні губи зустрілися. Спершу несміливо — як проба, як перший ковток вина, коли ще не знаєш, чи воно солодке, чи терпке. Потім — сміливіше, глибше. Його рука торкнулася її талії, і вона не відштовхнула — навпаки, відповіла рухом, що здивував навіть її саму.

Боже… я ж історик, а не героїня роману! Але це… це занадто реально, щоб відмовитися, — майнула думка.

Врешті вони відступили одне від одного. Її губи ще тремтіли, а в очах Армана горів вогонь, який він намагався сховати.

— Пробачте… — прошепотів він. — Це було… непрофесійно.

— А ви що, працюєте по інструкції? — відказала вона з усмішкою. — У житті є речі, які не треба регламентувати.

Він розсміявся — тихо, щиро. І в цьому сміхові було більше зізнання, ніж у тисячі слів.

---

Заряна увійшла в дім, притримуючи пальцями губи, ніби там ще залишався слід його поцілунку. На кухні пахло яблуками й корицею — мати варила повидло.

Я ж хотіла просто досліджувати минуле… А тепер минуле досліджує мене, — подумала вона і всміхнулася сама до себе.