Роздiл 13.

Розділ 13.

Париж під землею

Вечір опустився на місто так тихо, наче хтось накрив Париж велетенською оксамитовою накидкою. Ліхтарі ще не всі загорілися, але вікна кав’ярень уже світилися золотом, пахло гарячим вином з корицею, каштанами та смаженим луком. Я стояла біля дверей нашого дому, вдихала ці запахи і намагалася вгамувати тривогу.

Арман прийшов вчасно. У темному сюртуку, з капелюхом, насунутою на очі, він виглядав зовсім інакше, ніж удень на ярмарку. Серйозний, зосереджений, у ньому відчувалася та сама твердість, яку я колись бачила лише на портретах французьких офіцерів.

— Готові, мадемуазель? — запитав він тихо.

— Якщо чесно, ні, — зітхнула я. — Але ж ви знаєте, історики рідко бувають готові до пригод. Ми більше любимо читати про них у книгах.

— Сьогодні ви самі станете книгою, — відповів Арман і простягнув руку.

Я вагалася лише мить — і таки взяла її.

---

Ми йшли вузькими вуличками до Монпарнасу. Париж уночі був іншим: менш галасливим, більш небезпечним. Десь неподалік сміялися повії, з іншого боку брязкотів кухоль у шинку. Вітер ніс запахи диму, вина й сирої ріки.

— Ви впевнені, що я потрібна вам у катакомбах? — запитала я. — Я ж не шпигун, Армане.

— Ні, — сказав він. — Але ви бачите деталі. Те, чого інші не помічають. І крім того… — він на мить затримав погляд на мені. — Я не хочу йти туди сам.

Це було визнання, хоч і завуальоване. Я відчула, як щось тепле розливається всередині.

---

Вхід до катакомб був замаскований: стара кам’яна плита в дворі покинутого складу. Арман зняв ліхтар, підважив плиту, і ми опинилися перед темрявою, що пахла сирістю та вапном.

— Allez-y doucement, — прошепотів він. — Обережно, мадемуазель.

Я ступила вниз і відчула, як холод облизав щиколотки. Камінь під ногами був слизьким, десь капала вода. Стіни світилися плямами вогкості. Париж зверху спав і сміявся, а тут, унизу, він зітхав і пам’ятав усе — кожну кістку, кожну таємницю.

— Ви знаєте, що ці катакомби створювалися ще з часів, коли тут були каменоломні? — не втрималася я від історичної довідки. — Люди брали камінь для будівництва Лувру, Нотр-Даму… А потім вирішили, що під землею зручно ховати кістки.

— Ось тому ви й потрібні, — відгукнувся Арман. — Ви перетворюєте жах на історію.

---

Ми йшли довго, поки тунель не розширився. Там, у ніші, хтось уже чекав. Двоє чоловіків у темному. Я напружилася, але Арман стиснув мою руку — легенько, заспокійливо.

— Це свої, — сказав він. — Сюрте.

Я зрозуміла: ось воно — підтвердження. Він таки був не просто сусідом чи випадковим знайомим. Він був частиною тієї самої таємної поліції, яка ще за Наполеона відстежувала ворогів держави.

— Товар сьогодні пронесли сюди, — сказав один із чоловіків. — Ящики з вином і… те, що сховали під ними.

Арман глянув на мене.
— Ви готові побачити справжнє обличчя Парижа, Зоряно?

Я кивнула, хоч усередині все стискалося.

---

У ніші стояло кілька ящиків. Зверху — пляшки вина, а всередині — пакунки з документами, печатки, гроші. Контрабанда була не лише товарною — це була політика.

— Хтось у місті готує змову, — пояснив Арман. — Ми маємо докази. Але щоб довести — потрібні очі, які знають історію. Ви.

Я розгублено засміялася:
— Я — історик, а не слідчий!

— Саме тому вам можна довіряти, — серйозно відповів він. — Ви не шукаєте вигоди. Ви шукаєте правду.

Його слова торкнулися мене глибше, ніж я очікувала.

---

Ми записували, що було в ящиках. Я тримала ліхтар, а Арман занотовував. І раптом почули кроки. Справжні, важкі.

— Сховайтеся, — наказав він.

Я притислася до стіни, серце калатало, як дзвони на Нотр-Дамі. У темряві з’явилися двоє незнайомців. Вони не бачили нас одразу, але їхні голоси відлунювали.

— Тут мають бути документи. Шеф сказав — перевірити.

Арман жестом наказав мені мовчати. Я кивнула. У ту мить я зрозуміла: я вже не сторонній спостерігач. Я — у грі.

---

Минуло кілька хвилин напруженого чекання, доки ті пішли. Арман видихнув і торкнувся мого плеча.

— Ви хоробріша, ніж думаєте.

— А ви — небезпечніший, ніж здаєтеся, — відповіла я тихо.

Ми обидва засміялися — коротко, нервово, але щиро.

---

Коли ми вибралися назовні, Париж уже світився зорями й ліхтарями. Я стояла під нічним небом і відчувала: моє життя змінилося остаточно.

— Отже, ви — поліцейський, — сказала я прямо. — Тепер я знаю.

— Так, — не заперечив Арман. — Але тепер знаєте й інше. Я не хочу, щоб ви були лише свідком. Я хочу, щоб ви були моїм союзником.

Я дивилася на нього й думала: ось воно, закриття однієї арки. Він більше не просто загадка. Він — мій вибір.

— Добре, — відповіла я. — Але завтра ви приходите на каву з моїм тортом. І ніяких катакомб.

— Домовились, — посміхнувся Арман.

І цього було досить, щоб ніч видалася не такою страшною.