Роздiл 12.

Розділ 12.

Париж, що пахне шоколадом і змовами

Сонце того ранку вихлюпнулося на бруківку Латинського кварталу так щедро, що навіть камінь, відполірований тисячами ніг, здавався теплим. Париж дихав кавою, яку варили на розі студенти, дешевим вином, яке виливали на тротуари трактирники, і свіжим хлібом — отим довгим, що став символом країни, яку я колись вивчала тільки за архівними актами.

Я стояла на порозі нашого дому й ловила всі ці запахи. Для мене вони були, як сторінки рукопису: кожна пахне по-іншому, але разом складають історію. І ця історія тепер була моєю.

Мама Елоїза метушилася всередині — розвішувала мережива, які мали поїхати замовниці на Rue Saint-Honoré. Вона жартувала, що наш дім тепер пахне, наче поєднали кондитерську з портновською майстернею. І справді: з кухні тягнувся аромат шоколаду, який я розтопила ще вдосвіта.

Я експериментувала: вливала у гарячу масу трохи кавового настою, щіпку кориці, і збивала, доки маса не ставала глянсовою. «Ganache», сказала б я своїм колегам-історикам, а тут — просто «солодке диво».

— Зоряно, — мама визирнула з кімнати, поправляючи на собі хустку. — Якщо ти колись іще скажеш, що наш рід «обіднів», я тобі цією ложкою дам. Обідні — це ті, хто їдять сухарі й мріють про масло. А ми — маємо шоколад. Значить, ще живемо!

Я сміялася. Її іронія рятувала нас не гірше за гроші.

---

По обіді ми з мамою вирушили на ярмарок. Париж умів перетворювати торгівлю на театр: гучні вигуки продавців, співи, запахи смажених каштанів, свіжих яблук, цибулі, яку тут продавали кошиками. Я йшла між рядами, як між сторінками живої енциклопедії. Ось прилавок із тканинами, привезеними з Ліона, ось — майстер, який точить ножі просто на очах у публіки, ось — дівчата, що приміряють капелюшки, жартуючи одна з однією французькою скоромовкою.

— Mademoiselle! Regardez! — якийсь купець простягнув мені коробочку з дрібними скляними намистинами. — Для ваших очей — саме те!

— Для моїх очей потрібні лише окуляри, — відповіла я українською, і він розгублено відступив.

Мама розсміялася:
— Ти в нас тепер зброя. Одне слово — і французи беззбройні.

Я хотіла відповісти, але саме тоді серед натовпу я побачила Армана. Він ішов неквапливо, в темному сюртуку, з тією ж невимушеною поставою, яка змушувала людей мимоволі поступатися дорогою.

— О, наш «пан суворий», — прошепотіла мама, і в її голосі було стільки перцю, що я мало не вдавилася сміхом.

Арман підійшов ближче, легенько схилив голову.

— Mesdames, — привітався. — Париж сьогодні пахне святом. І я бачу, ви теж його частина.

— Париж завжди пахне святом, — відповіла я. — Питання лише в тому, для кого.

Він усміхнувся краєм вуст.
— Справедливо. Іноді він пахне святом для злодіїв. Саме тому я тут.

— А я думала, ви прийшли за еклером, — віджартувалася я.

Мама пирхнула:
— Він прийшов за тобою, дочко. Не вмій же ти так печиво продавати, я б давно здала тебе в крамницю на Rue de Rivoli.

Я почервоніла, але Арман серйозно кивнув:
— Ваша мама має рацію. Я прийшов не тільки за еклером.

---

Ми зупинилися біля прилавка зі спеціями. Тут пахло всім світом: коріандром, мускатним горіхом, імбиром. Я вдихала й відчувала, що серце б’ється швидше: для мене це була не просто їжа, а історія цивілізацій.

— Візьміть кориці, — сказав Арман. — Вона сьогодні знадобиться.

— Для солодкого?

— Для гіркого. — Його очі зблиснули. — Цієї ночі ми знову спустимося під Париж.

Я ковтнула повітря. Мама щось торгувалася з продавцем і не чула нас.

— І ви хочете, щоб я…

— Я хочу, щоб ви були поруч, — перебив він. — У вас є очі, які бачать те, чого не бачать інші. І пам’ять, яка може врятувати історію.

Я дивилася на нього й думала: ще недавно я була музейною працівницею, яка пила каву з термоса й писала дисертацію про французький живопис. А тепер — я стою на ярмарку XVIII століття і слухаю, як поліцейський з Сюрте кличе мене в катакомби.

— Добре, — сказала я нарешті. — Але за це ви обіцяєте прийти на млинці.

— Обіцяю, — серйозно відповів він. — Навіть якщо доведеться їх заробити кров’ю.

— Тоді домовилися, Жорик, — з іронією сказала я.

Він спершу знітився, а потім розсміявся.

— У Парижі мене ще ніхто так не називав. Але нехай. Для вас — можна.

---

Ми ще довго блукали ярмарком: мама приміряла тканини, я нюхала спеції, Арман час від часу кидав короткі репліки, що змушували мене або сміятися, або задумуватися. Я ловила себе на думці: він мені подобається. Його стриманість, його очі, його уміння бути серйозним і водночас жартувати. І я вже не знала, чи це детективна історія, чи початок любовної.

Коли ми поверталися додому, Париж пахнув вечірнім димом і свіжими булочками з найближчої пекарні. Я знала: сьогодні вночі нас чекає небезпека. Але знала й інше: тепер я не сама.