Роздiл 11.

Розділ 11.

Дим від еклерів і тіні Сюрте

Париж прокинувся вологим перламутром — світанок розпоров небо над Сеною так тихо, ніби швачка пускає перший стібок по білій батистовій сукні. Камінь набережних парується, запах вугілля і свіжого молока перемішується з ароматом кави, яку зварюють на кутових крамничках. І все це — фоном до того, як на нашому підвіконні підходить опара: пухка, лагідна, дихає.

— Ще хвильку, — шепочу я, немов до живої істоти, і дерев’яною лопаткою підкидаю тісто до бортиків миски. — Сьогодні ви, мої хороші, не просто булочки. Сьогодні ви — прикриття.

Мама Елоїза, у лляному фартусі, з англійською шпилькою в заколоті сивого волосся, дістає з кошика моток мережива. Її пальці рухаються впевнено й гордо — ось ця дрібна «мережка» у нас уже замовлена для пані-утримувачки будинку на Rue Saint-Honoré: «щоб було як у Венето». Колись бабуся погодилася б: «у нас — свій візерунок, дитино, не гірший за венеційський». Тепер цей візерунок може зробити нам касу.

— Donne-moi,** ма, — простягаю долоню. — Край потрібен рівніший. І… — киваю на духовку. — Еклери не пересушити. Вони нам нині потрібні ніжні, як альбіонські манери.

— Для кого смачненьке, Зоряно? — примружується мама. — Для monsieur із плащем і поглядом, у якого на чолі написано «я нічого не бачу, але бачу все»?

— Для всіх, — ухиляюсь. — Але один кошик піде за адресою, яку ти не полюбляєш.

Елоїза ставить лікті на стіл, продушує мене поглядом. Вона не любить «адрес, які я не називаю вголос». Бо такі адреси — це завжди ризик, а ризик робить її руки холоднішими.

— Після Різанини в серпні… — починає вона, але махає рукою. — Я знаю, ти розумна. Придумай, як повернутися додому без синців.

— Я не одна, — кажу. — Арман буде поруч.

— О той, що говорить «je vous en prie»* і вміє мовчати, як священик у сповідальниці? — Мама пирхає, але в її голосі менше оцту, більше перцю. — Добре. Лише не переплутай: чоловік — не сметана. Якщо його збити — зіпсуєш і торт, і репутацію.

Я сміюся, і сміх мій пахне ваніллю. Дріжджі підходять. Пар у духовці — як туман над Маре. Париж за вікном прокручує свою щоденну платівку: дзвін возів на камені, крики марсельців з барж, кроки переобуті на швидку руку. Десь глухо відгукується дзвін із Сен-Жермен-л’Оксеруа — колишній «королівський виклик» до меси. Я ловлю себе на думці: як дивно швидко я звикла слухати місто не в записах, не в архівних свідченнях, а просто в повітрі. І як соромно солодко від того, що в мене — життя, не музейна вітрина.

---

Двері прочиняються без стуку: це Арман має таку манеру — входити, мов тінь. Він завжди начищений до блиску, але не як денді, радше як офіцер, що поважає свою шинель. Сьогодні — темно-синій сюртук, жилет без зайвої вишивки, тростина більше для манер, ніж для потреби. Очі — з тією холодною повагою до факту, яку я вивчала в колег-палеографів: «лист каже правду, якщо ти його не змушуєш брехати».

— Bonjour, mademoiselle, — він схиляє голову і вдихає кухню так, ніби тут щойно замирили дві ворожі держави. — У вас пахне капітуляцією. Я готовий скласти зброю.

— Здається, ви переплутали. Тут пахне перемогою, — підставляю йому таріль з еклерами, щойно прокресленими шоколадом. — Перемогою над вашою підозрілістю.

— Її не переможеш, — зізнається Арман і бере один еклер так обережно, ніби це незареєстрований пістолет. — Але її можна підкупити.

Поки він «підкуповує», я накриваю кошик серветкою з маминої мережки — тоненькі зубці, світло просіюється через них, як борошно крізь сито.

— Ви певні, що хочете нести це самі? — Арман ховає усмішку в кутик рота.

— Ви певні, що ваша «служба» не стане морщити носа? Бо у мене прикриття — кондитерське, не церковне, — відповідаю. І додаю французькою, з легким насміхом, як навчила мене шефиня з архіву: — On se débrouille, пане таємничий.

— Alors,* — відповідає він, — on y va. Поїхали.

---

Куди «поїхали», знаємо лише ми двоє. Паркани на Rue des Lombards мармурніють ранковою сирістю. Ми звертаємо у вузький прохід, де шматок каменю з насічками ще пам’ятає кроки купців XIV століття. Париж тут — як стос старих актів: один шар на інший, а між ними інколи сушені квіти. Ознака: невисокі дверцята з латунною ручкою у формі ластівки. Над ними ліхтар. Їх у Парижі чимало з часів, коли префектура поліцейська наказала «боротися з темрявою». Але такої ластівки я більше не бачила: її крила вичовгані пальцями тих, хто приходив уночі.

— Це тут? — шепочу.

— Не зовсім. Це — над тим, що «там», — каже Арман. — Сьогодні о десятій Soirée privée. Закритий вечір. Третьому зайвому входу нема, але третьому зайвому десерту — знайдеться. Чи не так?

— Ви хочете, щоб я… — підіймаю кошик. — Я — «пані солодке». А ви — «пан суворий». Справедливий розподіл ролей.

Арман не посміхається, але в очах теплінь.

— Пам’ятаєте мініатюру? — киває. — Та сама, «Дама з білою рукавичкою». Кінець XVIII-го, ательє Шантійї. У вашому зошиті ви припустили, що вона зникла не під час загального хаосу революції, а пізніше — при приватному перевезенні. Ваші нотатки хтось прочитав серйозніше, ніж хотілося б. І… — він стишується. — Вона сьогодні з’явиться на чорному столі. Без рамок, без історії. Лише товар. Ви впізнаєте — раніше за інших. Ви — один з двох людей у Парижі, хто бачив її репродукцію й помітив особливість.

— Блиск у зіниці, — відповідаю автоматично. — Майстер перетягнув світло одним штрихом, і воно «співає». Його не підробиш.

— Саме так, — киває він. — І ще один штрих — короткий над лінією рукавички, ледь помітний. Із ним ми з вами сьогодні піднімемо тост за справедливість.

Мені стає раптово гаряче. Це не страх. Це — той стан, коли архівісту нарешті приносить на стіл «оригінал», а не вічні копії. Я дивлюся на кошик із еклерами і думаю: якби Фуше знав, що солодке так добре відкриває двері, він би не розпускав шпигунську мережу — відкрив би кондитерську.

---

Десята година в Парижі — межа між пристойністю і спокусою. Кав’ярня на другому поверсі над ластівчиною ручкою повна диму — трубкового, з кислинкою гаванських сигар. На стінах — картини з кораблями, пейзажі із Сен-Дені, копії рук міфологічних богинь. Шум говорить: тут збирається публіка, яка не дивується, але дивує інших.