Роздiл 10.

Розділ 10

Париж того вечора був мов у сяйливому мареві — над Сеною повис туман, прозорий і золотавий, крізь який пробивалися промені ліхтарів. Набережна дзвеніла голосами: торговці вигукували ціни, діти бігали, сміючись, музиканти дерли на скрипках і флейтах свої веселі мотиви, а десь неподалік пахло смаженими каштанами й карамелізованими яблуками.

Заряна ішла поруч із Арманом і весь час ловила себе на тому, що серце б’ється занадто швидко. І справа була не лише в Парижі, який відчинився їй на повну силу, — справа була у ньому.

— Ви дуже замислилися, мадемуазель, — озвався Арман, нахилившись до неї так близько, що вона відчула запах його парфумів: легкий відтінок лаванди й чогось терпкого, наче шкіра старої книги.
— Та що ви, месьє, — з удаваною байдужістю відповіла Заряна. — Просто думаю, скільки тут пилу… Мабуть, ваші чоботи страждають не менше за мої думки.
Він засміявся тихо й щиро.
— Париж навчить вас, як жартувати по-французьки. Ви вже майже на півдорозі.

Вони вийшли до ярмарку. Стійки ломилися від усього: від шовкових стрічок до глиняних горщиків, від свіжих устриць, викладених на лід, до тістечок із вершковим кремом. Заряна не втрималася й завмерла біля прилавка з солодощами.

— Ви так дивитеся на ці еклери, — промовив Арман, — що я боюся за власну долю. Якщо вони суперники, то я програв ще до початку змагання.
— Ви себе переоцінюєте, месьє, — підморгнула вона. — Еклер завжди виграє.

Він знову засміявся, але цього разу довше дивився на неї, ніж на тістечка. І в цьому погляді було щось більше, ніж жарт.

---

Коли вони вже йшли далі, на іншому кінці ярмарку їх наздогнала розмова — двоє чоловіків сперечалися про щось. Один тримав у руках стару оксамитову скриньку, інший — розмахував руками.

— Це ж неможливо! — долинуло до них. — Дароносиця зникла прямо зі скарбниці Нотр-Даму! Ніби крізь землю провалилася.

Заряна здригнулася. Слово «дароносиця» різонуло її, бо вона відразу згадала музей, своє минуле життя, свою дисертацію — і ту саму картину, на якій вона бачила тонку постать священика, що тримав у руках саме таку річ.

— Ви чули? — спитала вона Армана. — Це серйозно?
Він знизав плечима, але очі його блиснули:
— У Парижі завжди зникає щось важливе. Іноді серця, іноді коштовності.

— Але ж це святиня! — прошепотіла вона. — Таке не може просто зникнути.
— Саме так і зникають речі, мадемуазель. Коли хтось дуже старається, щоб ви подумали, ніби все «просто».

Його голос був тихим і глибоким. Заряна впіймала на собі його погляд і раптом зрозуміла: Арман знає більше, ніж каже. Його слова — це теж сліди.

---

Вони рушили далі, але в голові у неї все крутилися ті фрази: «зникла», «неможливо», «ніби крізь землю». І ще дивніше було те, що вона — сучасна історикиня, яка знала архіви й факти — відчувала, що саме тут і зараз її знання можуть стати ключем.

— Мадемуазель, — озвався Арман, коли вони вже піднялися на міст. — Париж іноді ставить загадки тим, хто має терпіння їх слухати. У вас терпіння вистачить?
— Я ж історик, — зітхнула Заряна. — У нас професія така — слухати минуле й намагатися не здуріти від його хитрощів.
— Тоді, можливо, ви саме та, хто потрібен цьому місту.

Вона глянула на нього пильно, але він уже дивився вниз, на хвилі Сени, що виблискували під ліхтарями.

---

Додому вони повернулися вже в темряві. Мати зустріла її з обуреним виразом:
— Zorie, mon enfant! («Зоріє, дитино моя!») — Ти знову блукаєш з цим красенем! Париж — не цукерка, щоб ним ласувати!

Заряна всміхнулася в темряві, думаючи: «А може, й цукерка. І дуже смачна».

---
«Я приїхала сюди вивчати минуле, а виявилося, що минуле саме вивчає мене. І, схоже, перевірка тільки починається».