Роздiл 9.

Розділ 9.

Садові інтриги

Сонце піднімалося над Парижем, розсипаючи мідні відблиски на дахах і вкриваючи квартал тонким серпанком. У саду перед нашим будинком щебетали пташки, а я, з кошиком у руках, намагалася приборкати хаос: кущі винограду переплелися, наче французькі плітки, яблуневі гілки звисали мало не до землі, а бур’яни вели власну революцію.

— Зоріє, ти ж історик, а не садівник, — бурмотіла я собі під ніс. — Хоча… яка різниця? Історія теж бур’янами заростає, поки не вирвеш зайве.

Я схилилася над грядкою, коли за спиною почувся знайомий голос:
— Ви, мадемуазель, явно задумалися про долю Римської імперії. Чи, може, про буряк?

Я різко обернулася — і, звісно, Арман. Високий, впевнений, з тією легкою усмішкою, від якої навіть соняшники в саду витягнулися вище.

— Мсьє, — відповіла я з іронією, — не кожна жінка має щастя одночасно думати про буряк і про імперію.

Він нахилився, простягнув руку до бур’яна й легко висмикнув його разом із корінням.
— Як бачите, я теж здатен на подвиги.

— Ви ще скажіть, що врятували Францію від смутку, — пирхнула я.

— А може, й рятую, — серйозно відповів він. І подивився так, що я відчула, як серце підстрибнуло, мовби теж хотіло вирватися з бур’янами.

---

Мати визирнула з вікна, побачила нас і театрально склала руки:
— Sainte Vierge! Та він же справжній chevalier у вашому саду, доню!

Я закотила очі:
— Мамо, chevalier тут — тільки від слова «лопата».

Арман розсміявся:
— Якщо треба, я й лопату візьму. Не кожен chevalier має шпагу.

Мати зникла у вікні, бурмочучи щось про «bonne chance» і весілля, яке вона вже, мабуть, бачила у своїй уяві.

---

Ми працювали поруч: він підпирав кілками виноград, я обрізала сухі гілки. Час від часу наші руки випадково торкалися — і тоді я відчувала, як від легкого дотику по шкірі пробігає хвиля тепла.

— Ви смієтеся над усім, — сказав Арман після довгої паузи. — Навіть над тим, що інші вважають серйозним.

— Це моя зброя, — відповіла я. — У Парижі без іронії вижити важче, ніж без грошей.

— А ще, — додав він, нахиляючись ближче, — це небезпечно. Бо одного дня хтось може закохатися саме у вашу сміливість.

Я відчула, як щоки палають, і швидко відвернулася до яблуні:
— Monsieur, краще допоможіть підв’язати гілку. Вона важливіша за всі ваші небезпеки.

---

Коли сонце вже сідало, сад виглядав інакше: впорядкований, наче дім після генерального прибирання. Арман витер руки об хустку й сказав:
— Paris прекрасний. Але ваш сад… він справжній. Тут немає масок.

— Тут тільки бур’яни, — заперечила я.

— І ви, — тихо додав він.

Я не відповіла. Бо вперше відчула, що він бачить мене не як жінку з жартами, а як людину, в якій можна знайти щось глибше.

Мати знову визирнула з вікна й гукнула:
— Don’t embarrass me, діти! Вечеря стине!

Ми розсміялися. Париж шумів десь далеко, а мій сад уперше за довгий час дихав спокоєм.