Роздiл 7.

Розділ 7.

Хліб і таємниці

Ранок Парижа зустрів мене запахом свіжої випічки, дзвоном копит і гомоном ринку. Сонце тільки-но торкнулося дахів, а вулиці вже наповнились звуками: продавці гукали «Pain frais! (Свіжий хліб!)», жінки сперечались за ціни на цибулю, діти ганяли дерев’яні обручі, собаки нишпорили біля кошиків із рибою. Я ж стояла у власному дворі й вдихала: вологість ночі ще трималась у повітрі, але вже крізь неї пробивався аромат мого майбутнього.

Дім, який я тепер називала «своїм», був старенький, із потертою штукатуркою та віконницями, пофарбованими колись у зелений. Мати ще звечора поставила в кутку глиняні горщики з лавандою, і двір відразу ожив: запах теплий, терпкий, наче сама Провансія завітала в наше подвір’я. Я торкнулася листя — пальці стали липкі, і цей липкий ароматний слід здався мені символом: тепер я вкорінена тут.

У кухні вже клопотала мати. Її тонка фігура в простій сірій сукні здавалася ще стрункішою на тлі великої печі. Вона шила майже без зупину — то рукави для сусідської доньки, то мереживо для капелюшка крамарки. Її руки працювали швидко, але обличчя залишалося задумливим: мати жила так, наче кожен стібок — то спроба затягнути на серці невидиму рану.

— Доню, — озвалася вона, помітивши мене, — ти чомусь зовсім інша стала. Очі — сміливі. Слова — гострі. Ти наче прокинулась не тією Заріною, яку я знала.

Я всміхнулася: — Мамо, може, воно й на краще. Париж не любить тих, хто плаче. Париж любить тих, хто сміється.

Вона зітхнула, але в кутиках губ пробігла тінь усмішки.

---

На столі лежав щоденник. Старий, у потертій обкладинці, з клаптиками паперу, що визирали, як недбало заховані секрети. Я знайшла його вночі, коли обдивлялась шафу. Сторінки належали моїй «попередниці» — тій Зарі, в чиє тіло я потрапила.

Записи були наївні: про юнацькі мрії, про лаванди на околиці Парижа, про якогось «monsieur Étienne» із темними кучерями та манерами вельможі. Я перегорнула кілька сторінок — і майже відчула сором: дитячі фантазії про кохання, вірші про «серце, що рветься в ніч». Але між цими наївними словами виднілася й інша правда: самотність, відчай, пошук хоч якоїсь радості в сірій щоденності.

Я подумала: «Ні, це вже не моє. Я інша. Я не дозволю собі тонути в мріях. Я збудую щось справжнє».

У цей момент за дверима почулося: «Mademoiselle?». Голос — тонкий, трохи співучий. Я вийшла й побачила сусідку, мадам Леруа. Вона тримала в руках кошик із виноградом.

— Я принесла вам грона. Може, для пирога? Ви ж тепер, кажуть, любите пекти?

Я зніяковіло кивнула, але вже відчула, як у голові народжується ідея.

---

У печі зажевріло вугілля. Я взяла муку — важку, не надто якісну, але вмілими руками з неї можна зробити диво. Додала яйце, трохи теплого молока, щіпку солі. Замісила тісто, і воно стало слухняним, гладким, наче піддатливий мармур. Потім нарізала виноград навпіл, відклала частину для сиропу.

Мати дивилася й хитала головою:

— Де ти навчилася так? У нас жінки печуть просто: хліб, коржики, а в тебе рухи — як у міської майстрині.

— У книжках, мамо, — сказала я, але подумала: «У музеях і на кухнях майбутнього».

Я зробила перший у своєму новому житті виноградний тарт. Тонка скоринка, ніжна начинка, теплий солодкий запах розлився кухнею. Я поставила його на стіл, і мати вперше за довгий час засміялася щиро:

— Ой, доню, та з таким пирогом ти можеш Париж підкорити!

---

Опівдні завітав несподіваний гість. Étienne. Той самий, із щоденника. Високий, у модному сюртуку, з букетом лаванди в руках. Його постать була наче з ілюстрацій модного журналу: вишуканий жест, начищені чоботи, запах дорогого парфуму.

— Ma chère Zorie (Моя дорога Зоріє), — проспівав він, вручаючи букет. — Я так хвилювався після вашої недуги. Ви не зникли з мого серця жодного дня.

Я прийняла квіти, але в душі ледь не розсміялася: «Боже, і цим колись марила моя попередниця?» Його очі були красиві, але в них не було тепла. Його посмішка була бездоганна, але штучна.

— Дякую, monsieur, — відповіла я холодніше, ніж, мабуть, звикла робити «стара» Зоря. — Ви дуже уважні.

Étienne нахилився до мене ближче, шепнув:

— Ви знаєте, я все ще мрію про наш союз. Париж гуде, але ми можемо стати тихою гаванню одне для одного.

Я глянула на його руки — доглянуті, білі, жодного мозоля. «Ага, шукач тихої гавані з чужих коштів», — майнула думка.

Мати, яка вміла читати людей ще краще за мене, сухо сказала:

— Пиріг виноградний, monsieur. Скуштуєте?

Étienne узяв шматочок, зробив вигляд, що насолоджується, й тут же поклав серветку:

— Занадто… прісно для мого смаку.

Я усміхнулася так, що він навіть не зрозумів:

— А для Парижа саме те. Париж любить простоту, яку вміють зробити витонченою.

Він не знайшов, що відповісти, і за кілька хвилин попрощався, залишивши після себе лише запах лаванди.

Мати подивилася мені в очі:

— Раніше ти б плакала після таких слів. А тепер — смієшся.

Я знизала плечима:

— Мамо, ми маємо інші плани. Хліб і правда цінніші за лаванди.

---

Ввечері, коли Париж заграв вогнями, я знову розгорнула щоденник і написала власний рядок:

«Сьогодні я спекла свій перший тарт. Це мій початок. Мій шлях. А ще — моя зброя. Бо в місті, де править чоловіча влада й гроші, солодке може виявитися сильнішим за шаблю.»

Я закрила книгу й усміхнулася.

А надворі, десь за рогом, я відчула чужий погляд. Може, Étienne не полишив спроби? Чи, може, то Арман, що знову стежить? Париж любив тіні. Але тепер у мене був вогонь.