Роздiл 6.

Розділ 6.

Quai de Gesvres. Зустріч із тінню Парижа

Ранок прийшов із запахом вугілля й свіжої випічки: Париж прокидався. Я прокинулася ще до дзвонів Сен-Жермена, сиділа в невеликій кімнатці біля вікна й дивилася на обрі́й, де туман стелився, наче вуаль нареченої. На столі — загорнута в газету статуетка Діани, поруч — записка з двома літерами A.D. і малюнком лілії.

Я мимоволі всміхнулася: «А, значить, таки зустріч…». Для історика, котрий звик розглядати минуле лише у книгах і каталогах, це було схоже на відчинені двері до живої таємниці.

Мати, закутана в шаль, повільно знімала з віконниці засув. Її профіль здавався вирізаним із каменю, але руки — тонкі, тендітні, — рухалися швидко, ніби боялися зізнатися у хвилюванні.

— Зоряно, — промовила вона, тихо, майже шепотом. — Ти певна, що ми маємо йти? Париж не любить допитливих жінок.

— Париж любить тих, хто сміє, — відповіла я, зав’язуючи стрічку на капелюшку. — А ми сміємо. Та й… — я торкнула пальцями обгорнуту статуетку, — комусь треба знайти правду.

Мати зітхнула. Вона, мабуть, бачила в мені нову доньку — чужу й знайому водночас.

---

Місто дихало. На набережній Сени продавали ранкові газети — «Le Constitutionnel» і «Le Moniteur». Чоловіки у сюртуках сперечалися про політику, старі жінки розкладали білизну сушитися просто на мосту, діти тяглися до булочок із підсмаженими кінчиками. А я дивилася й не могла надихатися: Париж був не картинкою, не музейним експонатом — він був живим.

Quai de Gesvres — набережна біля самої Префектури. Камінь мостової блищав від вологи, човнярі знімали брезенти, й пахло відразу всім: рибою, дьогтем, кавою з дешевих кав’ярень і тістечками від кондитера, котрий вмів заманювати запахом далі, ніж бачили очі.

Я тримала матір під руку. Вона йшла тихо, але в очах у неї світилася та сама цікавість, що й у мене.

— Пам’ятай, — промовила вона, — у Франції завжди дивляться не тільки на те, що ти робиш, а й на те, як ти йдеш.

Я всміхнулася: — То нехай подивляться.

---

Він чекав уже там. Арман Деверо. Стояв під ліхтарем, наче продовження самого металу. Сірий сюртук, темна жилетка, циліндр під пахвою. Його погляд — гострий, але спокійний — вп’явся в мене, щойно ми наблизилися.

— Мадемуазель, — він ледь схилив голову. — Я знав, що ви прийдете.

— Париж навчив мене: коли кличуть — треба йти, — відповіла я.

Мати стиснула мою руку.

— А це ваша пані мати? — Арман вклонився вдруге, цього разу майже по-королівськи. — Enchanté, madame (Приємно познайомитися, мадам).

Вона кивнула, і я відчула, що її хвилювання тане. Він умів словами робити те, що інші робили зброєю.

— То навіщо вся ця таємничість? — запитала я. — Чому записка в статуетці, а не просто knock-knock у двері?

Він усміхнувся куточком губ:

— У Парижі knock-knock — це завжди пастка. А от загадки відкривають тих, хто вартий.

Я підняла підборіддя: — І ви вирішили, що я варта?

— Я вирішив, що ви інша, — сказав він. — Бо ніхто з тих, хто купує Севр на вулиці, не помічає дрібних розбіжностей у маркуванні. А ви помітили.

Його голос був рівний, але я відчула в ньому прихований виклик.

---

Ми рушили вздовж набережної. Він ішов поруч, іноді кидаючи короткі погляди, немов звір, що звик контролювати територію.

— У Парижі зникають речі, мадемуазель. Дрібні, але цінні. Особливо порцеляна. Севр. — Він зробив паузу. — Іноді разом із власниками.

Мати здригнулася. Я відчула, як її рука стискає мою.

— А ви — хто? Поліцейський? — запитала я.

Його брови ледь сіпнулися.

— Я — той, хто шукає правду. — І додав тихо: — А ще той, кого краще не називати вголос.

---

Ми зупинилися біля кав’ярні «À l’Ange Gardien». Усередині пахло свіжозмеленим кавовим зерном і теплим молоком. Я замовила каву з краплею ванілі — собі, матері, йому.

— Ви любите ваніль? — усміхнувся Арман.

— Я люблю, коли кава пахне майбутнім, а не минулим, — відповіла я.

Він уважно подивився на мене, наче на шаховій дошці зробили несподіваний хід.

— Ви історик, правда? — промовив він. — Це чути в кожному вашому слові.

Я знизала плечима: — Можливо. Але тепер я ще й господиня маленького дому з садом. І планую навчити Париж їсти тістечка так, як їх їли би королі.

Він усміхнувся. Але очі його залишалися серйозними.

— Тоді нам доведеться працювати разом, мадемуазель. Бо те, що ви купили — ключ. І не тільки до таємниці, а й до небезпеки.

---

Мати втрутилася, її голос був тихим, але міцним:

— Я не хочу, щоб мою доньку затягнуло в небезпеку.

Арман нахилив голову:

— Madame, небезпека вже тут. Але вміти дивитися їй в очі — іноді кращий захист, ніж тікати.

Я мовчала, відчуваючи, як у мені борються страх і захоплення.

Історик у мені шепотів: «ось воно — жива історія». Жінка у мені відчувала: цей чоловік небезпечний, але саме тому від нього неможливо відвести очей.

---

Ми домовилися про наступну зустріч. Він попередив:

— Завтра, rue Saint-Honoré. Подивіться на крамниці. Ви знайдете там більше, ніж здається.

Я кивнула.

Коли ми з матір’ю повернулися додому, Париж здавався іншим: кожна вуличка тепер дихала загадками. Я поставила «Діану» на комод, але в душі відчувала — це не просто фігурка. Це нитка, яка поведе нас далі.

А ще — я відчувала, що Арман Деверо вже вплівся у мою долю.