Роздiл 5.

Розділ 5.

Париж, що пахне кавою, річкою й розслідуванням

Ранок зібрався в павутинку з туману над Сеною, дзвінких копит по бруківці та свіжого хліба від пекарень фобурів. Я прокинулася ще до пробудження міста — не від крику будильника, а від запаху кави, який обіцявся лише подумки: в нашій коморі кави було на денці, та я вже навчилася варити уяву густішою за напій.

Мати — тонка, обережна, у світлій накидці з дрібним ремонтом по краю — в’язала новий зразок мережива. Її пальці працювали так, ніби молилися, а нитка слухняно лягала «punto in aria», повітряною стібкою, якій я ще вчора навчила — за бабусиними записами. В цій жінці з плавними рухами й занадто тихим голосом жила витримка втікачки зі світського салону в маленьку реальність кухонного вікна.

— Ти певна, доню, що поїдеш? — Мати заколола шпилькою пасмо волосся. — Париж великий. Там бережуть лише тих, хто сам себе береже.

— Ми підемо разом, мамо, — відповіла я. — Сьогодні Лє-Аль (Les Halles) пахне шансом. Нам потрібна мука, вершкове масло і трішки цукру. І ще… гачки для мереживної рами. Без цього не буде ні тортів, ні скатертин.

Вона зітхнула з того ж світського суму, з яким колись, певно, зітхала над відмовою у візиті.

— Добре. Я вдягну сіру шаль. У натовпі сіра шаль — найкраща охорона.

Ми рушили з Фобур Сен-Антуан — кварталу ремісників, де молотки говорять голосніше за політику. Париж розстілався назустріч, як відпрасована скатертина — безліч плям на ній уже стали візерунком міста: розтоплений віск від газових ліхтарів, зелень маркіз над дверима кав’ярень, темний пил каретних коліс. На розі бульвару обережно крокував кінний омнібус; візник гукав: «À la Madeleine! À la Madeleine!» (До Мадлен!) — і сам напевне мріяв про рум’яні мадлени з лимонною цедрою.

У Лє-Аль усе бриніло. Капуста — мов зелені кулі, морква — мов сигнальні прапорці, руди коти — як інспектори рибних рядів. Рибаки хвалили ставриду так, ніби це їхні племінниці на виданні, м’ясники виставляли на лід поліровані лопатки, хліб подавали шанобливо, як лист королю. Над цією оперою торгів переливалося інше — глибше — місто: розмови «під носом», перешіптування про чиюсь зниклу посилку, про «людину в плащі», що платить чеканним сріблом без питань.

— Свіжа мука сьогодні легка, як пір’я, — торгова пані у полотняному ковпаку сипнула пригорщу в мої долоні. — Скільки пані бажає?

— Стільки, скільки вистачить на два коржі й дюжину дрібних тістечок, — відповіла я. — І ще — цукор… тростинний, якщо ваші ангели дозволять.

— Ангели — жорсткі купці, — віджартувалася вона, але відміряла чесно. — Ви нові? Не бачу ваші очі кожного тижня.

— Нові, але надовго, — сказала я. — Я пектиму тут, а продаватиму вдома. Солодке лікує сором’язливість гаманця.

Мати, що стояла осторонь, слухала. Я помітила, як у кутиках її губ оселяється тиха гордість: «моя дівчинка говоритиме з Парижем на рівних».

Ми придбали потрібне, і я вже прямувала до лавки з мідним крамом — прицінитись до побитого часом сотейника, — коли краєм ока побачила знайоме з наукових каталогів: на розстеленому ковдрі у букініста — не книжки, а дрібні фарфорові фігурки. У центрі — бисквітна «Diane chasseresse», Діана-мисливиця, — біла, матова, на підп’ятнику з кобальтовою короною й подвійними літерами. Севр? Серце вдарило раз, удруге. Я вклонилася торговцю.

— Мосьє, дозвольте ближче?

— Pour vous, mademoiselle, tout (Для вас, мадемуазель, все), — він зсунув фігурку так, щоб я могла доторкнутися. — Випадок із гарного дому. Пані знудилася — і все пішло «під бульвар».

Я припідняла підп’ятник. Кобальтові літери L переплетені, над ними — дата-літера, але… не та. Недобра гра: позначення року не збігається зі штампом майстерні. А поруч — легенький, але помітний скол. Фальш чи оригінал з пізнім маркуванням? Чи, можливо, знак, яким злодії кодують крадене?

Над головою рипнув плащ. Хтось зупинився так, як зупиняються люди, що не хочуть кидати тінь. Я відчула погляд — холоднуватий, професійний — і не озирнулася. Це Париж навчав: спершу дивись на предмет, потім — на людей. Я поклала монету.

— Візьму цю Діану, мосьє. І… ось ту малу «La danseuse» (танцівницю) з тарілочкою. Разом — скільки?

— Для вашої усмішки — п’ятдесят су, — він назвав ціну, що свідчила: або не знає, що має, або чудово знає, що не має.

Я розплатилася, загорнула фігурки у старий номер «Le Constitutionnel», і в ту саму мить чиясь рука легко, мов у горобця, струснула материну корзину. Я скрутилася мовчки — і побачила малого апаша, який прослизав, як вітер поміж шинелями. Матина шаль сповзла, вузлик ледь не розв’язався.

— Laisse! (Покинь!) — різко пролунало збоку.

Високий молодик у темному сюртуку ступив півкроку, і малий, зіткнувшись із його «ніби випадково» виставленим коліном, незграбно схитнувся. За мить у моєї матері знову була корзина, а у малого — совість у кишені.

— Париж вчить двічі: раз — швидко, два — боляче, — спокійно сказав чоловік і віддав нам легенький уклін. Обличчя не з тих, що забувають: прямий ніс, тверда лінія вилиць, очі сірі, уважні — як у людей, котрі звикли бачити більше, ніж кажуть.

— Дякуємо, мосьє, — мати схилила голову.

— Не дякуйте, — він усміхнувся ледь помітно. — Місто теж має манери.

Я ловила в словах розмірений ритм, у поставі — армійську виправку, у тіні — силу, яку рідко носять відкрито. На рукаві — ні значків, ні відзнак. Та є щось, що їх замінює: тиша, що ходить поруч.

— Мене звуть Заряна, — сказала я, перш ніж уявна бабуся в моїй голові шепнула б: «не смій!» — Ми з матір’ю… шукаємо роботу для наших рук. І трохи правди — для нашого дому.

— Арман Деверо, — чоловік по-короткому вклонився. — Париж — малий. Можливо, ще зустрінемось.

Він зник швидко і спокійно, як зникають люди, котрі не люблять, коли їх запам’ятовують. Мати мовчки стисла моє плече. Її пальці тремтіли — тонко, як торішня трава.

— Такий — небезпечний, — прошепотіла. — Не для серця. Для тих, хто ходить по краю.