Роздiл 4.

Розділ 4

Париж розгортався перед Зоряною, немов величезний живий рукопис: кожна сторінка — новий запах, новий колір, новий звук. Вона стояла на вузькій вуличці, тримаючи матір під руку, й не могла відірвати очей від фасадів будинків. Кам’яні, подекуди темні, обшарпані, вони все одно тримали в собі якусь особливу гордість. Ковані балкони звисали, мов мереживо з чорного заліза, на вікнах — горщики з квітами, а десь у глибині дворів чулися дзвінкі голоси дітей.

Їй важко було повірити, що ще вчора вона сиділа у своєму сучасному музеї, з головою поринувши в дисертацію. Тоді пахло кавою з автомату та пилом старих архівів, а тепер — гарячим хлібом, рибою й свіжою смолою, якою латали дерев’яні візки. Від цього дивного контрасту у Зоряни навіть паморочилося в голові.

— Тримайся ближче, доню, — стишено сказала пані д’Орлеан, її «нова» мати. — Париж уранці — то ще квітка, але після обіду тут кожен торгує, кричить, а ввечері — краще замкнути двері.

— Мамо, — Зоряна прислухалася до власного голосу. Він звучав тепер трохи інакше, молодше, чистіше. — А ми зможемо якось… налагодити наш побут? Бо ж квартири немає, а хата в передмісті потребує догляду.

Жінка зітхнула й погладила доньку по руці:
— Все можливо, коли Бог не відвертає обличчя. Та ще й ти ніби змінилася. Зоріно, ти ніби виросла раптово. Слова твої мудріші стали.

Вона ледве стримала посмішку. «Виросла» — та ще як! За її плечима було майже пів життя у XXI столітті, сотні книг, архівів, десятки поїздок у Францію з експедиціями. Але пояснити це матері вона не могла.

---

Ринок на площі Сен-Жермен зустрів їх гулом. Торговці перекрикували один одного:

— Свіжа риба! Тільки з Сени! — кричав один, розмахуючи сіткою.
— Хліб гарячий! Спробуй — і забудеш голод! — вигукував другий.
— Шовки з Ліона, мереживо — як подих коханки! — розливався баритон десь із боку.

Зоряна вдихнула на повні груди: запах печеного лука, диму з кузні й лаванди, яку продавали дівчата з Провансу, змішувався у дивний п’янкий коктейль. Вона завмерла: «Ось він, справжній Париж. Не той, що на картинках у підручниках, а живий, шумний, трохи брудний і страшенно справжній».

Біля прилавка з фруктами вона затрималася. На купі яблук лежала кілька апельсинів — диво, привезене з півдня. Вона простягнула руку, й продавець — зморщений старий із хитрими очима — підморгнув:
— Pour vous, mademoiselle, moitié prix. Для вас, мадемуазель, — за півціни.

Вона ніяково посміхнулася, а мати суворо зиркнула:
— Сьогодні лише яблука. Апельсини — для свят.

Зоряна слухняно кивнула, але всередині подумала: «А от я точно знайду спосіб зробити з апельсинів цукати. Це буде моя маленька зброя».

---

Вони просувалися далі, й тут на дорозі загримів барабанчик: юнак у потертій уніформі, мабуть, син жандарма, читав указ префекта. Народ зупинявся, слухав, крутив носом.

— Знову про злодіїв у катакомбах, — пробурмотіла якась жінка поряд. — То тіні, то примари.

Зоряна насторожилася. Катакомби? В її час вони були туристичним маршрутом, але тут — сховища, небезпека, злочини. І раптом вона відчула знайоме тремтіння в животі: ось він, початок детективної арки.

— Ходімо, мамо, — вона стиснула руку матері. — Нам ще треба знайти гарну тканину для серветок.

Мати подивилася на неї трохи здивовано:
— Ніколи не думала, що ти матимеш такий запал. Раніше тільки мріяла та малювала в альбомах.

«То була не я», — майже вирвалося з уст Зоряни, але вона вчасно прикусила язика.

---

Вдома, коли вони повернулися з покупками, вона довго перебирала нитки, що купила мати. Її пальці самі собою пригадали техніку венеційського мережива, яку бабуся показувала їй у минулому житті. Тут, у XIX столітті, це буде сенсація.

Вона підняла шматок полотна до світла й подумала: «Ось з цього почнеться наше виживання. Мереживо, випічка, і ще… я обов’язково знайду ту статуетку, з якої все почалося. Вона ж десь тут».

---

Вечір опустився на Париж. Вузькі вулички пахли гасовими лампами й гарячими каштанами, які продавали на розі. У кімнаті над каміном тріщали дрова. Мати щось вишивала, тихо наспівуючи, а Зоряна писала у зошиті — теперішньому щоденнику, що заміняв їй ноутбук:

«Ніколи б не подумала, що мої знання з історії стануть зброєю. Я живу в книзі, яку сама колись читала. І мушу знайти спосіб не тільки вижити, але й змінити сюжет на свій лад».

Її очі повільно злипалися, але перед тим, як заснути, вона почула з вулиці кроки. Чіткі, впевнені, відміряні. Вона глянула у вікно й побачила темну постать у довгому плащі, яка зникла в провулку.

«Ще один шматочок пазлу», — майнула думка. І вона заснула з дивним відчуттям, що Париж готує для неї нові таємниці.