Роздiл 3.

Розділ 3.

 Париж входить у кров

Париж того ранку відчинився для Зоряни — як книжка, яку вона роками читала в архівах, не сподіваючись бодай раз торкнутися живого паперу. Дихати було легко й солоно: вологий подих Сени тягнувся попід набережними, облизував камінь, піднімаючи запах мокрого вапна, старої деревини та гасових ламп, що ще не встигли остаточно згаснути після нічної варти. Десь поруч брязкали металеві кільця вудил, били копита, глухо сопли коні; тягло свіжим хлібом із «boulangerie», де під куполом аромату зливалися підсмажена кірка й тепло печі. Усе це було аж надто реальним — і до смішного знайомим з монографій.

— Повільніше, ma chérie, — тихо мовила мадам Елізабет, її матір у цьому світі, притримуючи доньку під лікоть. — Ти ще квола. Лікар просив: ніяких різких рухів. Пам’ятаєш, що він казав? «Une commotion, peut-être un choc…» (струс, можливо, шок…)

— Пам’ятаю… — Зоряна всміхнулася кутиками уст. — Але дивись, мамо: кам’яні брандмауери вздовж бульварів — це ж гаусманівські фасади, чисті лінії, балкони другого поверху однієї висоти… А подивись на ті ліхтарні стовпи — чавунний орнамент, стандарт префектури 1857 року. І оті світло-зелені вбиральні-циліндри на розі — vespasiennes. Їх би в підручник!

— В підручник — може, — зітхнула мати. — А нам би в гаманець. Думай про себе й про обід.

Вона казала це лагідно, без докору, і в її лагідності була натягнутість струни — звичка тримати дім, коли вітер міняє напрям. Елізабет Лефевр була жінкою тендітною з виду — вузькі зап’ястки, витончений профіль, на голові чіпець зі скромним мереживом, уже стомленим часом; але рухи її були точні, як у кравчині, що звикла кроїти так, аби з одного сукна одягти дві дівчини. В руках — кошик: зверху льняний рушник, під ним — нотатник і невеличкий мішечок монет, їхній сьогоднішній бюджет.

— Я пам’ятаю, — відповіла Зоряна й ковтнула повітря, ніби вино. — Просто… Париж, мама. Він звучить.

Париж справді звучав. У вікнах другого поверху хтось бринькав на фортепіано уривок із Gounod; на розі візник сопів, затягуючись люлькою; повз пройшла модистка з коробом капелюшків, і сірий голуб підстрибнув їй з-під ніг, наче слова з-під пера. Далі — базарні крики з боку Les Halles, «черева Парижа», як називав їх літератор. Зоряна знала це слово з приміток, але тільки тепер зрозуміла, чому — залізні павільйони Бальтара висіли в повітрі, сухо дзижчали перекриттями й, здавалося, розгойдували ринок, наче орган.

— Спершу — до месьє Бержерака, — нагадала мати. — Лікар хоче переконатися, що «пам’ять, як мінімум, не втекла до Неверу»… — вона ображено гмикнула. — У нього мова завжди з вензелями.

Месьє Бержерак приймав на Rue du Temple — у притіненій кімнаті з темним деревом, двома фікусами на підвіконні й анатомічними гравюрами на стінах. Він виглядав так, ніби його вирізали з каталогу лікарської доброчесності: сухорлявий, підтягнутий, із благородною сивиною в бакенбардах, із золотим пенсне на тонкому ланцюжку.

— Mademoiselle Zorie, bonjour. — Він вклонився так, що пенсне ледь не поцілувало підборіддя. — Отже… — поклав перед Зоряною гусиного пера ручку. — Напишіть… як вас звати. І… ім’я вашого батька.

Рука не здригнулася.

— Зорі Лефевр, — акуратно вивела вона рівним почерком. А потім зависла на другому рядку. В голові — тиснява назв, дат, живописців, указів, але ім’я батька в цій реальності… порожнеча з відлунням.

Мати стиснула її пальці.

— Алексіс, — прошепотіла. — Алексіс Лефевр, капрал поліції Сени. — Вона прокашлялася. — Paix à son âme. (мир його душі)

— Це нормально, — згорнувшись у «камертон спокою», мовив лікар. — Amnésie de conversion. (амнезія перетворення/внаслідок шоку) Ви пам’ятаєте дати, факти, віртуозно оперуєте іменами королів, префектів та архітекторів — і водночас можете не впізнати власний дім. Мозок зберіг «public», але притримав «privé». Вам потрібні час, ритм і… — він поглянув на матір, — добрі супи.

— З супами ми якось дамо раду, — делікатно втрутилася Елізабет. — Мосьє докторе… донька від учора пам’ятає те, чого ніколи не вчила. Вона вимовляє ті ж слова інакше — ніби в них з’явився кістяк. І ще… — мати зиркнула на Зоряну з теплою боязкістю. — Вона стала сміливішою.

— Сміливість — це добрий тонік, — кивнув лікар. — Але не перевищуйте дозу. Quelques pas aux Halles, un peu de lumière, et pas de drames. (кілька кроків на Ле-Аль, трохи світла — і без драм)

---

Вулиця сприйняла їх знову — як хвиля приймає човен. Сонце підбило підборіддя, бульвари засміялися яскравіше; бруківка шматувала звуки копит, і в цьому рваному ритмі було щось знайоме: пережиті революції, перебудовані квартали, пам’ять міста, яке вміє не розвалюватися, коли його розбирають на частини.

— Татову кімнату ми поки не чіпали, — стиха мовила мати, коли вони звернули у провулок до свого будиночка в Маре. — Ключ… — вона дістала з кишені маленький, із серцем на вушку. — Він давав мені його, коли йшов на службу. Казав: «Тримай, Ліз, це моє повернення». — Вона усміхнулася так, що в кутиках рота проступила дівчинка. — Повернення не сталося, але ключ лишився. А на першому поверсі… — мати кивнула на глухі двері, колись різьблені, тепер облізлі й обмотані шнуром. — Колишня лавка родича-калошника. Ми здали її. Гроші невеликі, але щомісяця.

У Зоряни сіпнулося щось солодке під серцем — професійне. Приміщення з вітриною на вулицю, водогінний стояк у куті, ніша під піч — ідеальна точка майбутнього. Пекарня? Кондитерія? Маленька кав’ярня з рецептом крему Шибуста, який з’явився двома вулицями далі — на Rue Saint-Honoré — йще якихось двадцять років тому. Вона відчувала, як ідеї шурхотять у голові, мов папір, і кожна — потяг до життя.

— Мамо, — озвалася вона не своїм, а новим, рішучим голосом. — Якщо орендар колись втече — не здавай нікому.

— Не втече, — знизала плечима мати. — Він боягуз, але платник добросовісний. — Вона спинилася й глянула просто в очі. — Ти не та, ким була. Але мені твоє «тепер» подобається. Тільки не біжи. Ходи.