Роздiл 2.

Розділ 2

Прокидатися в чужому тілі — дивно. Прокидатися у власному домі, якого ти ніколи не бачила, — ще дивніше.

Заряна відчула спершу запахи. Не антисептику та кави з автомату, якими завжди тягнуло з музейного коридору після нічної зміни, а гіркувато-трав’яний подих сушених лікарських рослин. У повітрі виразно тримався аромат розмарину й материнки, змішаний із сирістю старих дощок. Вона відкрила очі й побачила над собою темні дерев’яні балки, рівно відполіровані часом і димом, а поруч — тьмяне світло каганця.

— Ma fille… Зорі́, mon enfant! — почувся ламкий жіночий голос.

Біля узголів’я схилилася жінка років сорока п’яти, може п’ятдесяти. Крихке, шляхетне обличчя, обрамлене туго зібраним під чепцем волоссям кольору стиглої пшениці, втомлені синюваті кола під очима й та особлива постава, якою видають себе старі роди, навіть коли в кишені вітер. Вона стиснула руку Заряни — теплу, але суху, як у людини, яка занадто багато плакала й працювала.

— Мaman… — слова самі злетіли з губ, і це її саму здивувало. Голос молодий, дзвінкий, але в ньому почувалася чужа мелодія.

— Тихше, — втрутився другий голос, чоловічий, хриплуватий. — Панночка ще слабка після падіння.

До ліжка підійшов високий сухорлявий лікар у довгому сюртуку кольору нічного індиго. На переніссі блиснули тонкі окуляри, в руках — саквояж зі старими інструментами, які Заряна відразу впізнала з ілюстрацій до підручників: набір п’явочницьких ножиків, скляні банки, товсті фляжки з настоянками.

— Вона пам’ятає своє ім’я? — мати заломила руки. — Докторе, скажіть правду: це ж амнезія?

Заряна хотіла засміятися, але замість цього обережно вимовила:

— Я… пам’ятаю багато. Я знаю, хто такий Гюго. Я можу розповісти, що Notre-Dame de Paris написаний десять років тому, і що революція лишила на цьому місті шрами… Але не можу сказати, де я, хто я тут, чому ви називаєте мене Зорі.

Доктор спохмурнів:

— От бачите, мадам. Це саме вона й це не вона. Амнезія. Небезпечний стан.

Мати прикрила обличчя долонями.

— Господи, за що нам таке? Спершу чоловіка втратила, тепер і доньку?

— Я живу, — спокійно відповіла Заряна, і це прозвучало так твердо, що навіть лікар насторожено глянув. — А решта — розберемося.

---

Коли він пішов, залишивши настоянки й сувору настанову «більше відпочивати, менше думати», Заряна роздивилася кімнату. Стеля низька, балки темні, стіни вибілені, але з павутинкою тріщин. У вікні — старі штори з вицвілого шовку, зашиті десятками дрібних латок, але старанно випрасувані. Біля каміну — розсувний екран, обтягнутий тканиною з вензелями. Поруч із ліжком — акуратно заштопаний паланкін: він був укритий візерунками, колись багатими, тепер подертий міллю, але відреставрований з любов’ю.

Мати, побачивши її погляд, зітхнула:

— Це все, що лишилося від нашого минулого. Палац, меблі, книги — все довелося продати, аби віддати борги. Твої брати померли малими, а батько… Батько був поліцейським. Загинув на завданні, і з того дня ми — втрачені для світу. Квартиру в місті мусили здати в оренду. Тепер у нас тільки цей дім і сад позаду.

Заряна відчула, як щось всередині стискається. Скільки разів у музеї вона читала такі історії про «обідраних аристократів» XIX століття. А тепер сама сиділа серед їхніх стін.

— Значить, у нас є земля, — тихо сказала вона. — Це краще, ніж нічого. Земля завжди може годувати.

Мати підняла на неї здивований погляд:

— Ти ніколи так не говорила. Раніше лише мріяла… про бали, про сукні, про пісні на фортепіано. А тепер твої слова — наче чужі.

«Бо я й справді чужа», — майнула думка.

---

Того ж дня вона знайшла щоденник. Тонка зошитка з блідо-рожевою обкладинкою лежала в шухляді трюмо. Кривуватим почерком було списано кілька десятків сторінок: «сьогодні мрію, що сусід Арман знову посміхнеться…»; «хочу нову сукню, але maman каже — немає грошей»; «якщо Арман принесе букет лаванди, це буде знак долі…».

Заряна скривилася: занадто багато ванілі, занадто мало змісту.

І наче за викликом, увечері постукали у двері. На порозі стояв саме той Арман: стрункий брюнет із занадто доглянутими вусиками, у камзолі кольору бузку, з букетиком лаванди в руках.

— Ma chère Zorine! — проспівав він і підніс квіти. — Ваші очі сьогодні блакитніші, ніж небо над Сеною!

«Боже, та він же чистий метросексуал і альфонс, — подумала Заряна. — Невже ця дівчинка справді вважала його героєм?»

— Дякую, — сказала вона вголос і взяла букет. — Квіти гарні, пахнуть добре. Лаванда завжди пахне добре.

Арман кліпнув очима: він очікував зітхань, мрійливих поглядів, а натомість отримав спокійний, майже діловий тон.

— Ви… змінилися, chère Zorine, — пробелькотів він.

— Люди завжди змінюються, — відказала вона рівно. — Дехто на краще, дехто — лише на зовнішність.

Арман розгублено усміхнувся, пробурмотів кілька люб’язностей і, не дочекавшись запрошення зайти, швидко зник.

Мати здивовано хитнула головою:

— Don Dieu, доню… Ти вперше не розтанула від його вусиків.

Заряна всміхнулася:

— Я ще встигну розтанути — від чашки доброго шоколаду.

---

Вночі вона довго не могла заснути. Слухала, як потріскує вогонь у каміні, як дихає сад за вікном, як шарудить миша десь у кутку. У голові крутилися думки:

«Я — історик. Я знаю факти, дати, стилі. Але тепер мушу знати, як жити. Якщо це моє життя тепер — значить, треба зробити його кращим. Мати навчить мене шити. А я навчусь пекти, готувати, вигадувати щось нове. І цей сад — він має майбутнє. Його треба розчистити, посадити не тільки яблуні й груші, а й нові ідеї. Якщо є земля — буде й хліб. Якщо є руки — буде й доля».

Її пальці стиснули палітурку щоденника, і вона прошепотіла в темряві:

— Пробач, Зорі. Твоє життя тепер моє. І я зроблю його гідним.

А сад за вікном зітхнув прохолодою нічного вітру — наче погодився.