Роздiл 1.

Роздiл 1.

Париж у рамах і тінях

Заряна ніколи не вважала себе особливою красунею. Вона була з тих жінок, яких називають «приємною на око»: м’які риси обличчя, ясні карі очі з ледь помітними золотими іскринками, волосся — темно-каштанове, з першими срібними нитками, що вибивались біля скронь. Їй було сорок п’ять. Вона була вдовою вже майже п’ятнадцять років, дітей не мала — доля розпорядилася так, що її коханий чоловік загинув у нещасному випадку ще на початку їхнього спільного життя. Після цього Заряна занурилася в навчання, в роботу, у книги й архіви.

Тепер вона працювала в музеї, у відділі європейського живопису XVIII–XIX століть, і паралельно писала докторську дисертацію. Тема була складною й водночас захопливою: «Візуальні коди ідентичності у французькому мистецтві: від класицизму до романтизму». Колеги дивувалися — мовляв, хто наважиться так широко взяти і стиль, і політику, і деталь? Але Заряна завжди відчувала у собі потяг до розшифрування: будь то малюнок на полотні, напівстерта написана від руки примітка в старій книзі чи прихована усмішка на портреті.

Вона була не амбітна — радше вперта. Любила сидіти годинами в напівтемних залах, серед запаху старого дерева, полотна й лаку. Любила вдивлятися в деталі, які інші пропускали повз очі.

Цього вечора вона знову залишилася в музеї допізна. Колеги розійшлися, прибиральниця вже помахала на прощання ключами, охоронець буркнув:
— Пані Заряно, ви знову тут до ночі?
Вона лише усміхнулася і показала термос із кавою: мовляв, так, але з підкріпленням.

Її погляд знову й знову повертався до однієї картини. Вона висіла в дальньому кутку зали, трохи осторонь від відомих полотен. Невеликий портрет, приблизно 60 на 70 сантиметрів. Зображена молода жінка у світлій сукні, біля вікна, поруч із садом. Але щось у цій картині не давало спокою.

Заряна придивилася: кисть художника вловила таку дивну деталь — у руці жінка тримала маленьку статуетку. Наче мармурова мініатюра — жіноча постать у плащі, з лавровим вінком у руці. Вона була майже непомітна: більшість відвідувачів і не помітили б, адже очі зосереджувались на ніжному обличчі портретованої. Але для історика кожна така деталь — ключ.

Вона підсунула стілець ближче, зробила нотатку в зошиті: «Statue miniature. Femme en manteau. Laurier. Possible allégorie? Inconnue.»

В голові роїлись думки. Це могла бути алегорія Слави або Перемоги, можливо — копія якоїсь античної статуї. Але найцікавіше — у музейних архівах про цю картину не було жодних згадок. Її передали ще у двадцяті роки минулого століття від приватного колекціонера. Жодної документації, лише короткий опис: «Портрет молодої француженки. XIX ст.»

Заряна відчула той солодкий дрож, який переслідував її ще зі студентських років: відкриття. Знайти невідоме, доторкнутися до таємниці, відчути пульс минулого — це було її стихією.

Вона сиділа так довго, що лампи почали мерехтіти, а тиша музею загустіла, немов оксамитова завіса. Усе навколо стало примарним: темні картини, блиск позолочених рам, віддзеркалення у вікні.

— Тільки б не заснути, — прошепотіла вона, але сон підкрався зрадливо.

Голова схилилася на край столу. Перед очима ще миготіла біла сукня портретованої, статуетка в її руках… і темрява накрила.

---

Заряна прокинулася від відчуття запаху. Сильного, різкого, густого. Не лак, не пил музею — а щось зовсім інше. Лаванда, сушені трави, трохи сирості. Вона здригнулася й розплющила очі.

Над нею нависала стеля з темного дерева. Стіни були обклеєні старими шпалерами в дрібну квітку, місцями протерті, але чисті. У вікні — ткані фіранки, заштопані, проте акуратно. Усе було таким реальним, що вона різко сіла й оглянулася.

— Mon Dieu! Elle s’est réveillée! — вигукнув жіночий голос.

(«Боже мій! Вона прокинулася!»)

Біля ліжка стояла жінка років п’ятдесяти, худорлява, з вишуканими рисами обличчя й темним волоссям, акуратно зібраним у вузол. Одягнена вона була в просту, але гарно пошиту сукню. Її руки тремтіли, вона заламувала пальці, ніби не знала, що робити.

— Mamá? — вирвалося у Заряни.

Жінка здригнулася, а потім кинулася до неї, схопивши за руки:

— Моя доню, ти жива! Я вже думала, що втрачу тебе…

Українська? Французька? В голові змішалося. Заряна не знала, як відповісти. Її серце калатало, очі бігали по кімнаті. Вона бачила меблі: старий комод, на якому стояла глиняна ваза з польовими квітами; стілець із подертим, але зашитим сидінням; дерев’яний паланкін біля стіни, накритий вишитою тканиною. Він був місцями проїдений міллю, проте явно дбайливо збережений.

— Mademoiselle, прошу не хвилюватися, — пролунав чоловічий голос.

До кімнати увійшов лікар — середнього віку, в темному камзолі, з білою манишкою й невеличкою сумкою в руках. Він нахилився до Заряни, торкнувся її чола.

— Température est normale… («Температура нормальна…») — пробурмотів він і підморгнув: — Vous voyez? Elle est forte. («Бачите? Вона сильна.»)

— Докторе, — прошепотіла «мати», — вона говорила дивно… якісь чужі слова…

Заряна відчула, як холодок пробіг по спині. Вона ще не розуміла, де опинилась. Це була Франція — без сумніву: інтер’єр, мова, акценти. Але який час? І головне — чому її називають дочкою?

Вона відкинулась на подушку й подумала:
«Ніколи б не уявила, що на старості літ потраплю в таку авантюру. В музеї я сиділа над картиною… а тепер я сама в її рамі. Господи, та невже це можливо?»

Серце билося швидко, але замість страху в ній підіймався інший вогонь — цікавості. Вона була істориком, і що може бути кращим за шанс побачити історію на власні очі?

Її пальці мимоволі торкнулися ковдри. Тканина була грубувата, але тепла. У вікні хлюпотів вітер. За стіною чулося цвірінькання горобців.

І тоді вона відчула головне: все це — не сон.