Розділ 8. Частина 4

У головній залі й далі панувала лощена атмосфера невимушеного спілкування, а якщо точніше — пишно квітнув світський серпентарій. Гості безтурботно жартували, сміялися й кружляли парами під переливи струнного оркестру. Яскраве світло крізь райдужний купол заливало строкаті подоли суконь і розшиті золотом мундири. У цьому вируючому вінегреті чужої розкоші можна було легко загубитися.

Фія дбайливо посадила мене на той самий білосніжний диван під пальмою, але Лахрета Ноа там уже, на жаль, не було. Очі самі собою заходилися виловлювати його силует у натовпі.

До дивана знову підрулив Улдуз Крего — із виразом вселенської скорботи й неприхованого занепокоєння моїм здоров’ям. Настирний тип! Я ніяк не могла розгадати: чи то він до нестями боявся шиасу Мару, яка пасла мене поглядом з іншого кінця зали, чи то я й справді полонила його серце.

Утім, мене це навряд чи хвилювало. Чемно подякувавши синові міністра за зворушливу турботу, я навідріз відмовилася танцювати з ним ще раз, пославшись на біль у нозі, що ніяк не вщухав. Безсоромно збрехала, а совість навіть не пискнула. Улдуз подвис від такого повороту подій і швидко перемкнувся на опцію «принести водички».

Я вже судомно міркувала, як технічно відшити нав’язливого залицяльника, аж тут підключилася важка артилерія. Моя молода королева ліниво підняла важку голову майже до самого його обличчя й видала низьке, дуже переконливе гарчання. Хлопцеві вистачило одного прозорого натяку ніяситі: квапливо пообіцявши роздобути для мене щось неймовірно смачне, він відразу дав драпака.

На якийсь час мене нарешті залишили в спокої, і я зосереджено продовжила пошуки ятгора.

Розглядаючи ошатне море гостей, я раптом зачепилася поглядом за двох чоловіків у найдальшому, затіненому кутку зали. У них я миттєво впізнала Нарана й Лахрета. Вони про щось говорили. Точніше, куратор захоплено пояснював, активно жестикулюючи, а ятгор, суворо насупившись, мовчки слухав. Навколо офіцерів не було ні душі — вони явно забралися в цей глухий кут подалі від чужих вух.

Про що такого секретного можна шепотітися посеред світського балу? Я кілька хвилин дивилася на них, не відриваючись, відчуваючи, як усередині розгорається цікавість. І до речі, чому я не помітила Нарана раніше, коли ми тільки приземлилися? Невже він прослизнув на урочистість непроханим гостем?

— Цікаво, про що вони там говорять? — не втримавшись, тихо пробурмотіла я собі під ніс.

«Ти хочеш їх почути?» — раптом озвався в моїй голові сонний голосок Забави.

— Точно! А давай спробуємо? — я змовницьки усміхнулася, зазирнувши у величезне блискуче око своєї улюблениці. — Пам’ятаєш, як тоді в їдальні ми намагалися підслухати шепіт Марта й Магона?

«Легко!» — охоче шикнула королева й завзято перебрала лапами, миттю стрепенувшись від спокусливої ідеї трохи розважитися.

Я крадькома озирнулася. Ніхто з міністерських чиновників поки не претендував на мій диван. Я відкрилася назустріч Забаві — так, як вона мене вчила. Свідомість ніяситі відгукнулася м’якою, теплою хвилею, дбайливо вплітаючись у мої думки. І тієї ж миті навколишній бальний гул до смішного приглушився, а я ніби опинилася біля самих ніг офіцерів.

До слуху виразно долинув схвильований голос Нарана:

— …Саме тому я вирішив детально вивчити «кан», — тихо доповідав Наран, і в його голосі відчувалася крайня напруга. — У зашифрованих документах архіву мені вдалося знайти коротку згадку про «Зарунський рукопис». Фоліант цілком точно досі зберігається на території атконнору. От тільки де саме, у записах не зазначено. Ти ж чудово пам’ятаєш, що на місці нашої академії в довоєнну епоху розташовувалося центральне архівне сховище Іра. Під час штурму воно майже повністю згоріло, а на його фундаменті згодом звели атконнор. Проте глибокі підземні яруси тоді вціліли. З часом їх переобладнали під закриті фонди бібліотеки. Я переконаний: «Зарунський рукопис» схований саме там. Ну, або там є пряма підказка, де саме його шукати. Ти тільки уяви собі, Лахрете, ми вже ось-ось його знайдемо!

В очах холодного куратора вперше спалахнув такий азарт, що я його ледь упізнала. Я взагалі вперше бачила Нарана таким — без його звичної непробивної броні, щиро захопленим і фанатичним.

Так ось воно що! Та сама таємнича, запилена книга, чий образ невідступно спливав у його думках, коли ми застрягли в ліфті, і є «Зарунський рукопис»! Але навіщо він їм так відчайдушно потрібен? Яке давнє знання в ньому приховане? І чому його пошуки стали питанням життя і смерті для всієї Іриданії?

Глава Безпеки відповів далеко не відразу:

— Добре, Наране. Продовжуй шукати. Ми й так втратили забагато часу.

— Знаєш… Іноді здається, він просто перед носом. Простягни руку — і зачепиш пальцями, — після важкого мовчання тихо озвався Наран, відвернувшись до прозорої стіни.

М’яке біле світло чітко окреслювало його різкий профіль. Лахрет мовчки поклав другові руку на плече, міцно стиснув пальці й ледь чутно підбадьорив:

— Головне, що він існує, Наране. Головне, що він існує.

Наран вдячно усміхнувся другові й коротко закивав, ніби чіпляючись за його слова. Лахрет плавно опустив руку й раптом повернувся в мій бік — наче на відстані фізично відчув мою увагу.

І саме цієї миті мене безцеремонно вирвали зі шпигунського зв’язку із Забавою. Я невдоволено задерла голову й виявила, що Мара ніби виткалася з повітря і стоїть майже впритул до мене. Вона суворо насупила ідеальні брови й щільно стиснула губи в тонку лінію.

— Що сказав лікар? Танцювати далі зможеш? — сухим тоном поцікавилася шиасу.

Нічого особистого — лише холодний розрахунок.

«Авжеж, — усміхнулася я про себе. — Спровадила звідси Лахрета й тепер копитом б’є, мріючи впхнути мені своїх кандидатів. Напориста пані, нічого не скажеш».

Я випростала спину. Брехати не мало жодного сенсу, тому я сказала чисту правду:

— Лікар запевнив, що біль скоро мине. Треба лише ненадовго дати нозі спокій, і я цілком зможу повернутися на танцпол, — а про себе додала, що якщо й піду танцювати, то вже точно не з її фаворитами.