Розділ 3. Частина 3

— Марте! Ну Марте! Ну поясни, що ти мав на увазі під цим «полюванням»? — я не одразу оговталася після його єхидної заяви й спершу просто тупо дивилася йому вслід, коли він ішов у бік вбиральні.

А тепер от перестріла його біля входу й прискіпалася з розпитуваннями. Він уже було набрав у груди повітря, аби все розтлумачити, та його перебив дзвінок комунікатора. Телефонувала мама. Брат лише криво посміхнувся мені, мовляв, «потім, бачиш, тут мама дзвонить», і відповів:

— Так, мам, привіт, — і щоб я теж її чула, увімкнув гучний зв'язок, попутно відтягуючи мене подалі від зайвих вух. — Говори, тут зі мною і Лана.

— Ой! Як добре, що вас двох застала. Як ви там? Як самопочуття? Як влаштувалися? Які новини? Батько тут питає, як Лана? Ми тут ТАКЕ дізналися, я досі до тями прийти не можу, — почула я рідний голос і вразилася тому, якою схвильованою була Марта. Таке з нею траплялося вкрай рідко.

— Мам, мам, — замахав вільною рукою Март, наче намагався цим жестом зупинити потік запитань. — Давай по порядку, не торохти, у нас обмаль часу, щоб у всіх подробицях вам усе розповісти.

— Синку, ти теж став вершником? — не давав вставити й пів слова Род, який стояв поруч із Мартою і так само слухав через гучний зв'язок. — Просто неймовірно! Тут таке було!

— Тату, почекайте, ви не даєте нам відповісти! — ледь не крикнув у мікрофон Март.

— Добре, добре, ми мовчимо, говоріть, — почувся голос Рода, який заледве стримував хвилювання.

— Так, Лана пройшла Єднання. Тепер вона — вершниця самої королеви! — гордовито відрапортував Март і якось загадково покосився на мене. — А я тепер вершник нура. Його звати Нук. Ми вже оселилися в гуртожитку, а у Лани є свої власні покої на верхніх поверхах атконнору! Ми зараз уже вийшли на заняття, якраз перерва.

— О небеса Заруни, неймовірно! — почувся захват Марти. — Ти уявляєш, я не повірила, коли до нас прилітав той Фагот, який Лану забрав!

— Хто прилітав? Навіщо? — тут же випалила я, не дослухавши.

— Та почекай ти, теж мені мама номер два! — штовхнув мене Март у плече. — Дай їй договорити.

Я винувато зіщулилася й кліпнула очима. Марта продовжила:

— Так, той самий Фагот, що три дні тому був і вас забирав. Він прийшов саме до нас. Точніше, прилетів на своєму нурі й приземлився просто у нас на подвір'ї!!! Ви уявляєте??? У нас у саду був ніясить! О небеса! Не можу повірити! — я прямо шкірою відчувала, як Марта захоплюється цим спогадом.

— Так, так, він був у нас, заспокойся, люба, — почула я голос Рода, який намагався втихомирити дружину. — Ти прямо вся не своя після цього візиту. Так, Лано, він прилітав і дещо у нас розпитував про тебе та Марта. Я все розповів йому: як тебе знайшов, як ти у нас стала жити. Не мав цього робити? — голос Рода здригнувся від сумніву.

— Ні, тату, все гаразд. Пан Наран просто перевіряв нових вершників, їхню історію з міркувань безпеки, я так гадаю, — із серйозним виглядом відповів Март, не давши мені й слова вставити та попереджально виставивши вказівний палець у мене перед носом. — Ти ж сам мусиш розуміти, що на кону, враховуючи, що Лана стала кашіасу!

З динаміка на тому кінці почувся приголомшений подих.

— Ну так, звісно! — погодився Род. — Ми пишаємося тим, що стали близькими для кашіасу Іра! — його голос гордовито здригнувся.

— Синку, — Марта перебила захоплення чоловіка, — скажи, вас там годують? Ти як почуваєшся?

— Так, мам, тут є їдальня. Їжа для вершників безкоштовна, ми на державному забезпеченні, не хвилюйся. Ми почуваємося з Ланою добре, тож краще турбуйтеся про себе. О! Уже дзвінок на заняття, нам пора. Ми вас любимо, не переживайте, все добре, — заспокоїв бодай якось батьків брат.

— Да-да, йдіть, учіться, ми вас теж любимо! — відповів Род, і екран комунікатора згас.

Я не поспішала йти на заняття, задумливо дивлячись на екран Мартового комунікатора. Ось ми поговорили з родиною, і на душі тепло стало, затишно. Як же добре, що вони у мене є. Але чому все-таки Наран літав до мене додому? Хотів щось перевірити? Звісно, у нього було предостатньо часу, щоб туди злітати, поки ми тут спали…

— Ходімо вже, кажу тобі, — мене з анабіозу вивів Март, смикнувши за руку. — Чого ти стоїш як укопана, пора на лекцію йти!

Я вставилася на нього відчуженим поглядом. Знову! Вчитися! Скільки можна? Наче погоджуючись зі мною, Забава пирхнула. Я ковзнула пальцями по її загривку й нарешті відірвалася від підлоги. До аудиторії зайшла найостаннішою, сіла в першому ряду на вже своє законне місце й озирнулася.

В аудиторії географії розташування парт було таким самим, як і скрізь. А от на стінах висіло стільки всіляких карт, малюнків, графіків та діаграм, що самих стін майже не було помітно!

Швидким поглядом я пробіглася по великих картах попереду й зупинилася на тій, що висіла ліворуч від мене. На ній був зображений величезний материк, окреслений синьою лінією, а решта континентів — червоними. Чому так, я не збагнула. Ми жили саме на ньому, тобто на північному материку, який усі й називали Іріданією. А інші звалися Арк, Толк, Мутрок, Золок та Улок. Переважно вони були гористими. А от Іріданія — більш рівнинною. На півночі та на півдні біліли полярні шапки. Схід Іріданії вкривали пустеля та гори, які оточувала зелена смуга тропічних хащів. По всьому материку були розсіяні цятки міст, назви яких я бачила вперше. У центрі смарагдовою плямою була позначена велика зона незаселених земель, а посередині написано: «Лоно Заруни, гори Градасса». О! Я хотіла було підвестися, щоб роздивитися детальніше, як до аудиторії зайшов викладач.

Це був невисокий на зріст чоловік із карими зачіпливими очима. Коли він глянув на мене, я здригнулася. Ох уже ці іріданські очі! Він був простим громадянином, не вершником. Такі люди зазвичай ходили в синіх костюмах без білих комірців та манжетів. Лекція почалася, як і попередні, із представлення викладача. Його звали Рарж Тахат. Він був професором геології. Почав він свою лекцію теж із визначення власного предмета, і пішло-поїхало… Інформація корисна, але описувати її нудно й утомливо.