Розділ 3. Частина 1.

Мені снилося, що я сиджу за довгим столом, заставленим усякими наїдками — м'ясо, що шкварчить і димить, гори фруктів, щось золотаве й хрустке, від чого йшла пара. Варто було простягнути руку бодай до однієї тарілки, як їжа ліниво, наче знущаючись, від'їжджала на пару сантиметрів далі. Я тягнулася знову — і знову запізнювалася на цей самий безнадійний дюйм. Голод скручував шлунок у тугий колючий вузол, і з кожною миттю це ставало дедалі нестерпнішим. Стіл розтягувався, тарілки множилися, а я все тягнулася й тягнулася, поки не збагнула: єдиний вихід звідси лежить не через їжу, а через розплющені очі.

Повіки розліпилися через силу. Я лежала, згорнувшись калачиком у купі зім'ятих шовкових простирадл, а до спини притискалося щось гаряче й живе — на моїй талії покоїлася важка голова. Повільно, намагаючись не сполохати залишки сну, я перекотилася на бік і зустрілася поглядом із маленьким білосніжним створінням поруч. Кліпнула раз. Потім ще раз. Мозок ліниво сортував факти: ліжко чуже, тіло поруч — теж, а я чомусь ні краплі не здивована. Ах так. Точно. Не сон. Я — вершниця. Справжня, із доказом у вигляді молодої королеви, яка сопла мені в бік.

Малеча підняла голову й віддано вп'ялася в мене своїми сяючими фасетковими очима, наче всю ніч чекала саме цієї миті. Я насупилася, мовчки розганяючи думки по місцях, і покрутила головою, розглядаючи кімнату.
— І давно ти прокинулася? — запитала я бадьору сусідку хрипким голосом.

«Ні. Нещодавно», — вона мигнула нижніми повіками.

Голосок крихітки в голові лунав так голосно й чітко, наче це були мої власні думки. Я підвелася на ліктях, щоб краще її роздивитися. Однак уся цікавість зійшла нанівець після промовистого бурчання в животі.

— Як же я їсти хочу! — невдоволено скривилася я й потерла живіт.

«І я теж! Дуже! Їсти! Їсти! Ходімо їсти!» — вона аж підстрибнула на місці, відчого матрац провалився, а потім бадьоро підкинув мене вгору.

Я бурчливо зиркнула на стрибуху й знехотя сповзла з ліжка. Їжа — це, звісно, добре, але спершу я хочу прийняти душ. У кімнаті стояв такий їдкий і насичений запах хвої, що, здавалося, його можна намазувати на хліб. Коли я торкнулася власної шкіри, вона здалася мені неймовірно липкою. Бажання зануритися у воду, змити піт і незрозумілу субстанцію з тіла зростало в геометричній прогресії. Але спершу треба відчинити двері балкона й впустити так необхідне свіже повітря. Я не поспішаючи пройшла крізь кімнату, відсунула щільну завісу, потягнулася до дверної ручки — та так і завмерла.

За склом на синьому небі яскраво світило сонце, а в блакитному прозорому серпанку виднілися вершини гір. Перед ними простягалося зелене покривало лісу, крізь листя якого ніби проступали дахи та стіни химерних будівель, перегукуючись зі скляними мисами хмарочосів. На небі спліталися в неповторний візерунок хмари; вони повільно пливли кудись до горизонту, гіпнотизуючи мене своїм неспішним польотом.

М'яка мордочка уткнулася в мою опущену долоню й голосно рохкнула. Я машинально — наче цей жест був найнатуральнішою справою у світі — ковзнула пальцями по ледь помітному пушку біля очей Забави. Ніжно, з любов'ю. Вона відгукнулася легким буркотінням.

Коли липкий піт почав заливати очі, я різко натиснула на клямку й розчинила балконні двері навстіж. Легені наповнилися чистим повітрям, що повернуло ясність голові. Легкий вітерець охолодив мою шкіру, а палкі промені сонця заходилися осушувати вологу. Балкон більше скидався на терасу — таку величезну, що там легко міг би розгулятися коник.

— Уже день, — задумливо протягнула я. — Це скільки ж ми проспали?

«Не знаю. Я теж спала», — відповіла малеча, розпластавшись на прохолодній гранітній підлозі балкона.

Це виглядало доволі кумедно, бо вона витягнула вперед передні лапки, а задні розкинула в боки, жабкою, аби животик отримував якомога більше прохолоди.

— Не сумніваюся, — усміхнулася я й підійшла до перил.

Унизу за гладкою дугою нижнього ярусу виднівся посадковий майданчик для флаєрів при атконнорі. Там біля двох вантажних машин метушилися люди, розвантажуючи трюми. Але це забрало в мене рівно стільки уваги, скільки я могла дати в стані голоду та палкого бажання помитися — рівно дві секунди. Потім ще помилуюся. Я розвернулася й пішла назад до кімнати, бічним зором уловивши рух молодої королеви — вона точно зрозуміла моє бажання і підвелася.

У кімнаті нічого не змінилося за той час, поки ми спали, окрім одного: на дивані стояла дорожня сумка, яку зібрала родина Рода перед моїм відльотом сюди. Напевно, Фія принесла... Фія. Я згадала опущене, покірне обличчя дівчини й неприємно здригнулася. Це, безперечно, добре, коли про домашні справи не треба турбуватися, але вказувати комусь було явно не в моєму дусі. Ладно, і це відкладу на потім. Поки що — насущне.

Я підійшла до сумки й зазирнула всередину. Там лежало кілька моїх суконь, дві туніки та штанці, а також банне приладдя, спідня білизна й фотографія сімейства Арамсів. Та сама, яку я несла Марту. Невже він відірвав від серця й віддав її мені?

Я дістала її й провела пальцями по обличчях рідних мені людей. Род дивився прямо в камеру з виразом обличчя, цілком задоволеним своїм життям. Пальцем ковзнула по красивому, серйозному обличчю Марти, пробіглася по маківках дітей, починаючи від чорної шевелюри Марта й завмерши над кучерявою зачіскою Ларти. Вона на цьому кадрі скрутила кумедну гримаску й по-дитячому щиро сміялася з головного члена родини — Сура. Улюбленець цієї миті, задоволено виваливши свого довгого язика, лежав на боці на передньому плані й діловито підняв передню лапу вгору. Я з легкою грустю посміхнулася. Як мені їх зараз не вистачає!

Наче відчуваючи мій сум, Забава ткнулася в моє коліно й утішно свиснула.

— Усе добре, люба, я просто скучила за своєю родиною, — я у відповідь лагідно почухала її перенісся.

«Не сумуй. Не треба. Мені теж сумно, — мило кліпнула малеча. — Ходімо помиємося й будемо шукати їжу! Я голодна!»