Розділ 2. Частина 1

Про прибуття пасажирського флаєра повідомив сам мер селища через текстове повідомлення на комунікатори всім жителям. Про те, що це був за флаєр і хто на ньому прилетів, здогадалося багато хто, окрім мене. Я не надала цьому особливого значення. Флаєр та й флаєр! Що тут такого? До нас у Со часто прилітали всілякі флаєри. Але моя родина неабияк заметушилася. Особливо Март. Він цього року закінчив коннор. Учора ми обговорювали результати його іспитів до атконнору Іра й висловлювали впевненість у тому, що він вступить, адже відповів практично на всі тести. Вранці прийшло повідомлення на його комунікатор — якраз перед сповіщенням мера. Він заметушився, забігав, почав збирати речі, потім зателефонував батькові, сказав йому щось, тоді — матері. Я не встигла почути найголовнішого: його прийняли! Але з того, як він бігав, здогадалася, що все насправді вдалося. Але чому так швидко прилетіли по нього? Ми навіть не встигли як слід зібрати Марта.

— А що особливого в цьому флаєрі? — запитала я Марту, краєм ока стежачи за гарячковими зборами зведеного брата.

— Це флаєр атконнору! — в її очах мигнуло захоплення, змішане з трепетом і страхом.

— А він якийсь особливий? Чому не поїхати просто регулярним пасажирським рейсом, як і планували на завтра?

— Він хоч і забирає студентів завчасно, але приписаний до Венеторів, — багатозначно озвався з кутка Март, порпаючись у випраних речах.

— Венеторів? Уперше чую це слово. Воно щось означає? Хто це?

— Венетори — це Шукачі… — із шанобливим зітханням відповіла Марта, укладаючи в сумку сина особисті речі.

— А що вони шукають? — не вгамовувалася я.

— Кандидатів! — ще ширше розплющила очі Марта, і мені навіть здалося, що вона теж колись мріяла бути цією загадковою «кандидаткою».

Відповівши, Марта розвернулася й пішла геть зі словами, що треба б ще покласти банне приладдя. Може, я її випадково засмутила своїми запитаннями, ятривши душевні рани? Март озирнувся на матір, яка виходила, і гукнув їй навздогін:

— Мам, не треба, там усе є! Краще допоможи мені знайти нашу сімейну фотографію, де ми тиждень тому фотографувалися в саду. Пам'ятаєш, я її роздрукував? Упор не пам'ятаю, куди я її засунув — хотів рамку для неї зробити й відволікся, — бурчав він під ніс, підбігши до столу й заходившись по черзі висувати шухляди.

Збагнувши, що нічого більше виразного зараз не дізнаюся про загадкових Венеторів та кандидатів, я вирішила, що краще допоможу Марту знайти сімейну фотографію. Він дуже любив сім'ю, цінував прив'язаність і був вдячною людиною. Я підійшла до нього, поклала долоню на плече й сказала, що пошукаю сама, а він нехай збирає інше. Він вдячно посміхнувся і вийшов, прихопивши дорожню сумку.

Я провела його поглядом і заходилася шукати світлину. Довелося перерити всі шухляди столу, аби збагнути, що знімка тут точно немає. Час минав, я вже починала дратуватися, особливо через те, що всі вже вибігли на вулицю, а я ніяк не могла впоратися з пошуками. Якоїсь миті мене осяяло: Март позавчора забрав її до майстерні Рода, де й збирався змайструвати рамку. Я як навіжена кинулася туди й знайшла її на найвиднішому місці. Пробурчавши щось про свою діряву голову, побігла до виходу, бубнячи під ніс: «аби тільки не полетів».

Бігти до місцевого флаєр-порту було хвилин десять. Я здолала цю відстань за п'ять, задихаючись, наче загнаний кінь, і на ходу активно шкодуючи, що амнезія не прихопила заодно й задишку. Зрізала кути де тільки могла, налетіла на чийсь паркан, перепросила у нього на бігу й помчала далі. Вулиці були порожніми, навіть сусідка, яка вічно щось полола в саду, зникла з подвір'я — мабуть, теж побігла дивитися на флаєр, певно, за зразком для своїх химерних топіаріїв.

У центрі майданчика біля посадкової платформи стояв той самий літальний апарат, який я вже неодноразово бачила в небі над селищем. Довелося попрацювати ліктями й плечима, щоб проштовхнутися крізь натовп роззяв і дістатися до тих, хто відлітав.

Під навісом перед опущеним трапом стояла група молодих людей із селища — щасливців, які склали вступні іспити до атконнору. Вони явно не поспішали підніматися на борт. Трохи ближче до натовпу стояли провожатимучі, серед яких я розгледіла всю родину Арамсів та кількох родичів. А праворуч, біля кабіни пілота, окремо стояла інша група людей. На кілька митей я нерішуче завмерла на краю натовпу. Мене зупинило дивне відчуття — не страху, не ніяковості, а хвилювання перед невідомим. Це відчуття скувало мене зсередини й змусило уважно вдивитися в ту групу, що стояла біля кабіни пілота.

Серед них я побачила знайомі обличчя мера та його помічника. Мер почервонів і явно був схвильований, наче перед ним стояв сам владика всієї Іріданії. Два інших чоловіка не були схожі на жителів селища. Але мій погляд прикував один — він тримався особливо. Першим, що привернуло мою увагу, був його силует.

Він стояв рівно, по-військовому тримаючи поставу, заклавши руки за спину й трохи подавшись корпусом уперед. Точно військовий, може, навіть офіцер, що лякало ще більше. Його прямий, проникливий і якийсь матовий погляд був прикутий до обличчя мера. Я мимоволі зіщулилася — не хотіла б я опинитися на місці мера під цим поглядом. Пряме коротке волосся, зачесане вперед, відкривало високе чисте чоло. Тонкі, чітко окреслені брови, ледь помітно зламані, видавали внутрішню напругу. Цікаво, що могло викликати таку глибоку емоцію? Пряма лінія носа надавала його обличчю класичної суворості та вольового вигляду. Губи були щільно стиснуті, а м'який вигин нижньої губи контрастував із жорсткою лінією підборіддя. У його постаті не було демонстративної сили, але від нього віяло лячною, монолітною стійкістю. Він належав до тієї породи чоловіків, чиє мовчання б'є дужче за крик.

Я вся підібралася, пройнявшись несвідомою повагою до нього і ще чимось, до чого цієї миті було важко дібрати слова. Може, саме тому мер так лепетав перед ним? Не знаю, але я вирішила для себе одне — краще не перетинатися з цим досить лячним типом. Тому я ковзнула ліворуч, уздовж будівлі вокзалу, ховаючись за лавками та спинами проводжаючих. Махнувши Родові, який помітив мене, я швидко наблизилася до брата. Він стояв найближче до краю, тому привернути його увагу було зовсім не важко. Він посміхнувся і підмігнув. Щастя з нього просто лилося. Я дзеркально посміхнулася у відповідь, а в голові майнула думка, що побачу його тепер нескоро. Серце боляче шпигнуло. Протягнувши фотографію, я посміхнулася ще ширше. Відчуваючи, як до горла підкотив клубок, я піддалася емоціям і міцно обняла його на прощання.