Частина 1. Стати частиною чужого світу

Передмова до роману

Вона не пам'ятала свого імені. Не пам'ятала обличчя матері. Не знала, як звучить її рідна мова. Не могла впізнати себе в дзеркалі — бо не пам'ятала, кого мала там побачити.

Навколо був чужий світ. Чужа мова. Чужі люди. Чуже небо. І ніхто не міг сказати їй, звідки вона з'явилася.
Їй дали нове ім'я — Лана.

Вона мусила почати життя заново. Вчитися, звикати до людей, підкорятися правилам світу, в якому опинилася. І, можливо, з часом змиритися з тим, що минулого їй ніколи не повернути.
Але Заруна виявилася не тим місцем, де можна просто забути минуле.

Це був світ, який пережив довгу війну з тараками — ворогом, що століттями тримав людей у страху. Війну закінчили вершники ніяситей — крилатих істот, здатних переміщатися на величезні відстані й відчувати думки та емоції одне одного.

Після битви при Єрноні материк оточили енергетичним полем. Тараків було вигнано, ворог більше не міг проникнути всередину.
Настав мир.

Минув час. Страх став спогадом, війна — історією, а історія поступово перетворилася на легенди, традиції та закони.
Але світ, який Лана вважала своєю новою домівкою, зберігав занадто багато того, про що люди воліли мовчати.

І що більше вона дізнавалася про Заруну, то сильніше відчувала: її минуле якимось чином пов'язане з цим світом. І якщо вона хоче дізнатися, хто вона насправді, їй доведеться дізнатися правду про Заруну.

Частина 1. Стати частиною чужого світу

Розділ 1

Було темно. Свідомість болісно, по крихтах збирала розірвані думки воєдино. Як же страшно, коли нічого не розумієш! За кілька секунд народилася перша здогадка, яскрава, наче спалах: темно, бо повіки зімкнуті. Геніально. Я повільно розплющила очі, як яскраве сонце спалахнуло прямо в зіницях, змусивши примружитися. Голова мимовільно сіпнулася, і в потилицю встромилися тисячі голок. Із горла вирвався тихий стогін.

Треба оговтуватися. Так, тіло лежить на чомусь м'якому. Але від дикого болю накочувала нудота. Чи слухаються руки? Я поворушила лівою долонею, піднесла її до обличчя, прикриваючи огляд, і знову підняла повіки. Тепер сонце не засліплювало. Поворухнути шиєю я боялася через кляті голки, тож просто гіпнотизувала небосхил. Лазуровий, нескінченний… Хмарні шлейфи плели дивовижні мережива, змусивши мене на мить відволіктися від мук. Але варто було розслабитися й змінити позу, як потилицю знову прошило струмом. Знову стогін. Ладно, буду озиратися тільки очима. Поступово звикаючи до яскравості, я опустила руку. Стопи ворушилися, коліна згиналися — решта тіла, здається, не постраждала. Проблемою залишався цей пульсуючий біль у голові.

Я скосила очі праворуч і застигла. Поруч висилася глуха стіна з гігантської порості. Підсвідомість підказувала слово «трава», але я хоч убий не пам'ятала її нормального вигляду. Думки плуталися, черепна коробка гуділа як розтривожений вулик. Ладно, розберуся пізніше.

Товсті стовбури кольору запіклої крові піднімалися з землі й розходилися широким м'ясистим листям — кожен заввишки майже з мене. Темно-зелені, з бордовими прожилками, вони здавалися налитими й важкими. Пальці занурилися в м'який, прогрітий ґрунт. Схоже, мох. Від заростей віяло вогкістю, смолою та нудотною солодкістю. Чужий запах. Але чомусь не страшний.

Я жадібно ковтнула повітря на повні груди. Дивовижно — воно було настільки чистим, що здавалося майже солодким. Накотило відчуття, ніби після виснажливого марафону я нарешті дорвалася до кисню. Тілом розлилося дивне поколювання, що не завдавало болю. Кров пульсувала в жилах, віддаючись гулом у вухах. Із задоволенням залишилася б лежати далі, але пора було змінювати диспозицію. Гадала лише, як підвестися, щоб потилицю знову не прошило струмом. У голові панував цілковитий хаос: думки переплелися, наче борода з рибальської волосіні, — фіг розплутаєш. Я заново вдихнула цю неймовірну свіжість і прислухалася. Навколишній світ щосили подавав голос: поруч бабками скрекотало, вдалині цвірінькало, угукало й свистіло на різні лади. Пташиний хор? Але подібних мотивів у моїй пам'яті не збереглося.

А що я взагалі пам'ятаю? Напружилася в спробі розбудити пам'ять. Нічого. Абсолютна порожнеча, в якій, здається, гуляло луна. Повільно, без різких рухів, я почала підводитися. Спочатку сперлася на лікті, потім сіла, підібгавши коліна. М'язи спини та плечей немилосердно скам'яніли. Я озирнулася так обережно, наче замість голови у мене була кришталева ваза.

За спиною висилися дерева з товстезними темно-коричневими, майже антрацитовими стовбурами. Їхні розлогі крони були забиті густими гілками з крихітними листочками розміром із ніготь мізинця. Гіганти простягали наді мною вузлуваті лапища, дихаючи лісовою глушиною. Попереду розкинулося поле з тими самими рослинами. Сиділа я на просіці, що відділяла ліс від порості.

Підйом дався важко. Нарешті я випросталася на повний зріст, але верхівки гігантської трави все одно залишалися вищими. Світ перед очима перекинувся, мене хитнуло вбік. Абияк утримавши рівновагу, я зависла в нерішучості. Куди податися? У ліс? У зарості? Ліворуч чи праворуч? Штурм логіки обірвав дивний шум. Із глибини посадок донеслося різке металеве цокання, що змінилося наростаючим гулом. Тіло саме розвернулося на джерело звуку.

Кроків за десять від мене стіна лісу різко йшла вглиб, і шум долинав якраз звідти. Не роздумуючи, я рушила на звук. Логіка вимагала рятуватися втечею, але обережність чомусь спала, поступившись місцем шаленій цікавості.

Підійшовши до повороту, я побачила… щось на кшталт комбайна. Машина висилася над багровою поростю ще метра на два й скидалася на гігантського жука. Величезні клешні хвацько косили стебла й відправляли їх у жерло механізму. Очищені від бадилля хлисти стебел акуратно виходили назад, а перетворену на кашу зелень апарат відкидав убік, укладаючи в нескінченний рівний вал. У ніс ударив густий аромат скошеної трави та вологого ґрунту з легкою ноткою мускатного горіха.