Частина 1. Стати частиною чужого світу

Передмова до роману

Чи думав ти колись, що у Всесвіті є інші світи? Інші люди? Хіба можемо ми відповісти на це запитання, якщо заледве долітаємо до супутника нашої Землі? Мільйони людей живуть із твердою впевненістю в тому, що ми одні у Всесвіті. І, можливо, вони мають рацію. А може, все-таки…

Якщо вони є, то в них є своя приголомшлива історія, своє різноманітне й дивовижне життя і свої страхи.

Заруна — планета, де живуть у прихованому страху. Тараки — їхній кошмар наяву.

Війна тривала десятиліттями, аж поки битва під Єрноном не поклала їй край. І найголовнішими героями цієї битви були особливі люди, вершники казкових крилатих істот, яких називають Ніяситями. Істот, здатних переміщатися в просторі на будь-які відстані за лічені секунди, що читають думки та емоції інших, а також відданих, могутніх і невимовно сміливих друзів.

Коли тараків вигнали з материка, навколо нього підняли енергетичне поле, крізь яке вже жоден ворог не міг пройти. Прийшов мир, а з ним і процвітання. Люди зітхнули з полегшенням. Вони наділили вершників ніяситей владою і почали відновлювати життя практично з нуля. Багато чого було забуто, щось перетворилося на легенди, а щось — зведено до традицій і непорушних законів. А з чимось їм довелося змиритися назавжди.І лише одиниці знали, що цей мир не назавжди, що поле — гарантія спокою та захист від панічного ворога — дає збої та проломи. Лише одиниці прагнули знайти вихід.

Частина 1. Стати частиною чужого світу

Розділ 1

Мені часто снився один і той самий сон, щоразу обростаючи все новими й новими подробицями. Я бачила довгу темну дорогу. Уздовж неї вишикувалася стіна з високих дерев. Повітря, просякнуте озоном, навіювало давно забуті дитячі спогади.

Ось, просто як зараз. Прохолодно. Я неприємно зіщулююся. Мокрий асфальт після зливи блищить у світлі фар машин, що наближаються. Вони, сліплячи очі водіям зустрічних автомобілів, із виттям пролітають повз. Гудучи потужними моторами, проїжджають величезні фури. Дорога мені до болю знайома, і водночас не така, як усі бездоганні траси Іра. Це інший світ. Мій. Рідний. Я в ньому виросла.

Далі кадри стрімко змінюють один одного. А потім крик, сліпучий спалах світла і лячна темрява…Той перший день у цьому світі я пам'ятаю так, ніби все сталося тільки вчора.

Було темно. Чому? Десь глибоко в підсвідомості я розуміла: мозок збирав мої думки воєдино. Вони явно не хотіли на ці збори приходити. Що ж не так? Як болісно страшно, коли нічого не знаєш і не розумієш! За кілька секунд з'явилася одна думка, яскрава, як спалах: темно, бо очі заплющені! Геніально! Почала повільно їх розплющувати. Ярке світло вмить різануло по очах і змусило їх закритися. Голова мимоволі смикнулася. Одразу ж у мозок уп'ялися тисячі голок, і я почула дивний звук. Що це? Стогін. Чий стогін? Мій? Точно. Це я застогнала. Голова боліла неймовірно. Що ж це таке?! Так! Треба оговтатися. Де ж думки? Добре, почну їх збирати. Ось, виявила одну: я лежу на чомусь м'якому. Продовжила аналізувати свій стан. Спочатку прийшло повідомлення — голова болить до нудоти. Ох! Значить, мене ще й нудить! Просто чудово! Далі що? Руки. Чи слухаються вони взагалі? Заворушила лівою рукою. Слухається. Піднесла її до обличчя, прикривши долонею очі. Знову спробувала підняти повіки. Тепер яскраве світло не дратувало. Що зі мною? Треба оглянути себе. Не виходить. Страшно повернути голову — боюся, що голки повернуться. Я бездумно вп'ялася поглядом у небо. Таке блакитне й безтурботне… Хмари повільно пливли ним, закручуючись у вигадливі візерунки. Задивилася. На мить забула про головний біль. А дарма! Щойно поворухнулася, як тут же повернулися ті самі… голки. От же ж халепа! Знову я почула свій стогін і повернула голову в колишнє положення. Нехай! Тоді постараюся розгледіти все тільки очима. Вони почали поступово звикати до яскравого сонячного світла, і я поклала руку назад уздовж тіла. Тіло. Точно! Я його теж відчуваю. Поворухнула стопами. Спробувала зігнути коліно. Наче більше нічого не болить. Тільки цей клятий головний біль!

Я скосила очі праворуч і завмерла. Наді мною нависала стіна з чогось, що віддалено нагадувало траву, от тільки вона точно не пам'ятала, як належить виглядати траві. Але чекай, а який вигляд вона повинна мати? Не можу згадати, голова гуде, як натривожений вулик. Ладно, потім згадаю. Очі все ще дивилися на це природне явище, а мозок продовжував аналізувати побачене. Товсті стовбури кольору запеченої крові піднімалися із землі й розходилися широким м'ясистим листям — кожне завдовжки з мене, якби я лягла поруч із ними. Темно-зелені, з бордовими прожилками, вони здавалися налитими й важкими, ніби ось-ось луснуть від соку зсередини. Сама рослина вивищувалася метра на два, не вище. Спина відчувала під собою щось м'яке й прохолодно-вологе. Я намацала землю пальцями — тепла. Мох, напевно. Пахло вогкістю, смолою і чимось солодкуватим — незнайомим, але чомусь зовсім не лячним. Повернула погляд до неба, і в голові знову боляче шпигнуло.

Зробила жадібний вдих на всі груди. Щось здивувало мене. Повітря! Воно було таким чистим, що здавалося солодким на смак. Прислухалася до внутрішніх відчуттів. Відчуття таке, наче я довго бігла і тепер, наковтавшись кисню, приходжу до тями. Тіло всіяне внутрішніми колючками, які не завдавали болю. Кров бігла жилами, віддаючи шумом у вухах. Я б лежала й лежала, але прийшло розуміння, що треба вставати. Як же встати так, щоб ці голки не поверталися в мозок? Що ж із моїми думками? Заплуталися, як борода з ліски. Фіг розплутаєш! Знову зітхнула. Як приємно все-таки дихати цим дивовижно чистим повітрям! Напружила слух. Поруч щось стрекотало, трохи далі цвірінькало, угукало, посвистувало… Птахи? Але я таких звуків не пам'ятаю.

А що я взагалі пам'ятаю? Напружилася, щоб щось згадати. Нічого. Я нічого не пам'ятаю! У голові порожньо, навіть відлуння можна почути. Повільно, не роблячи різких рухів, почала підводитися. Насамперед сперлася на лікті, потім сіла, підігнула коліна. Сильно тягнуло спину, особливо плечі. Я озирнулася так обережно, ніби в мене на шиї не голова, а крихкий кришталь. За спиною росли дерева з товстезними темно-коричневими, навіть чорними, стовбурами, широка крона яких була наповнена густими гілками з малесенькими листочками завбільшки з ніготь мізинця. Ці велетні нависали наді мною грізними кострубатими лапищами-гілками, лякаючи темрявою хащі. Попереду розкинулося поле з тими самими рослинами з бордовим стовбуром. Ну, те, що там розстилалося саме поле, я тільки здогадувалася, оскільки видно нічого не було через висоту цих дивних рослин. Я ж сиділа на просіці, що відділяла ліс від поля. Встаю повільно, обережно. Встала. Але вище за бордовостовбурні рослини не піднялася. Сильно запаморочилася голова, і мене хитнуло. Встояла. Добре. Тепер куди йти? Що робити? Чого боятися? Я не знала. Але й залишатися тут, щось підказувало, не було сенсу. Тож йти ліворуч чи праворуч? У ліс? У поле? Я б довго ось так собі думала, якби не різкий звук, що долинав із боку поля. Щось зовсім недалеко цокнуло і загуло. Мене несвідомо повернуло в той бік.