Глава 22

Я йшла до Каменя, перед яким мала постати ще багато років тому. Усередині панувала тиша, перервана лише ритмічним пульсуванням фіолетового світла в центрі залу. 

Крок за кроком я наближалася до постаменту. Камінь Першої Відьми — величезний, із тисячами ідеально відшліфованих граней, стояв нерухомо.

Я зупинилася за крок від нього. Мої руки більше не тремтіли. Я глибоко вдихнула, наповнюючи легені прохолодним повітрям, і повільно простягнула долоні до кристала. Щойно мої пальці торкнулися його поверхні, світ навколо вибухнув сліпучим білим сяйвом.

Я не відчула болю — лише неймовірну повноту. Наче всередині мене відкрилася гребля, і потік чистої, первісної сили нарешті знайшов своє русло. 

Сяйво почало повільно вщухати, перетворюючись на мільярди дрібних золотистих іскор, що танули в повітрі, наче сніжинки. Але те, що змінилося всередині мене, залишиться назавжди. Я відчувала кожну часточку пилу в залі, кожен подих вітру за стінами Храму. Моя магія тепер була одним цілим зі мною.

​— Вітаємо вдома, Головна відьмо, — почула я в своїй голові, ці слова були солодші за будь-який нектар. Перша Відьма обрала мене!

​Я повільно опустила руки й обернулася. Стефан і Крістан стояли біля входу, наче закам’янілі статуї. Їхні обличчя виражали таку суміш подиву та благоговіння, що мені захотілося знову розсміятися. 

​На моїх зап'ястях проступили ледь помітні татуювання у вигляді плетива срібних рун — знак найвищої влади.

​— Ну що, хлопці, — промовила я, і мій голос зазвучав глибше, впевненіше, з легким магічним відлунням. — Чого ви застигли, наче привиди? Здається, ми збиралися на вечірку?

​Я вийшла з Храму. Стефан першим оговтався. Він зробив крок назустріч, і в його очах я побачила не лише пристрасть, а й нову, глибоку повагу.

​— Ваша Величність... — з легкою іронією, але цілком серйозно вклонився він. — Тепер я навіть не знаю, чи маю право тримати таку могутню відьму у своєму маєтку.

​— О, не хвилюйся, — хитро підмигнула я йому. — Я сама вирішу, де мені бути. І твій маєток мені цілком підходить... для початку. Ти ж ще не дізнався, що з будинком моєї бабусі, тому поки потісню тебе у твоєму домі.

​— Можу запропонувати тобі своє ліжко, його цілком вистачить на нас обох, — спокусливим тоном промовив Стефан, і в його очах запалали знайомі вогники.

​— Ой, усе, я додому! Не хочу бути свідком вашого «з’єднання», — жартівливо проскиглив Крістан, здійнявши руки до неба. — Амелі, я неймовірно радий, що ти тепер вільна і жива. Давайте відпочинемо, а святкувати будемо вже ввечері?

​— Згодна, — усміхнулася я йому, і світлий маг моментально зник у спалаху білого сяйва. Ех, шкода, що відьми не вміють так переміщатися — надзвичайно зручна штука.

​Я повернула голову до своєї «темної хмаринки». Стефан розглядав мене так пильно, наче досі не вірив, що перед ним стоїть жінка з плоті та крові, а не відображення у дзеркалі.

​— Ти хотів ще щось мені розповісти перед тим, як витягнути мене, — тихо нагадала я.

​— Так, — він підійшов впритул і ніжно взяв мою руку, підносячи її до своїх губ. — Мій дід написав, що визволити відьму з цієї пастки можна не лише через її почуття до мага та його кров. Цей маг повинен кохати відьму у відповідь. Тільки за умови взаємності я зміг би витягти тебе звідти.

​Серце пропустило удар. Це що... зізнання? Ми кохаємо одне одного? Справді?

​— Тобто я б сиділа там далі, якби не було взаємного кохання? Жорстоко як на мене, — похмуро зауважила я.

​— Саме так дід хотів змусити твою бабусю покохати його. У неї був би вибір: або скляна вічність, або він. У щоденнику дід написав, що гірко пошкодував про цей витвір, створений у пориві відчаю. Він був щасливий, що не здійснив свій план, бо вона б застрягла там назавжди, — Стефан продовжував цілувати мої пальці, і від кожного дотику по тілу розбігалися іскри.

​— Бабуся дуже кохала мого дідуся... вона б ніколи не змогла покохати твого діда, — прошепотіла я, здригнувшись від думки про її можливу долю.

​— Але ти змогла покохати мене... — він наблизився так близько, що наші подихи змішалися.

​— Як і ти мене... — ми дивилися одне одному в очі, не кліпаючи. Дихання збилося від надлишку емоцій.

​Не знаю, хто з нас перший здався, але за секунду ми впилися одне в одного в палкому поцілунку, наче голодні кліщі. Ця мить здавалася вічністю. Руки Стефана обпікали шкіру навіть крізь тканину сукні. Моє серце хотіло вистрибнути з грудей і побігати садом, щоб хоч трохи охолонути від тієї пожежі, що розгорілася всередині.

​Так, я кохаю цього темного збоченця. Мого особистого темного збоченця.