Глава 18

Не знаю, скільки минуло часу, коли з мене нарешті зняли тканину. Яскраве світло магічної лампи вдарило в очі. Я мимоволі зажмурилася і почала потроху кліпати, намагаючись звикнути до сіяння. Довкола панувала мертва тиша, яку порушувало лише віддалене тужливе завивання вітру.

​Коли зір нарешті прояснився, я почала роздивлятися, куди мене притягли. Це була якась стара вежа: через вузьке, схоже на бійницю вікно я бачила далекі вогні міста. І хто ж це посмів викрасти мене просто з лігва темного мага? Смертник якийсь, не інакше.

Раптом переді мною постала темна фігура в чорному плащі. Мить вона стояла нерухомо, наче кам’яна статуя, а потім повільно зняла каптур. Я мимоволі охнула від здивування.

​Це була моя тітка! Навіжена жінка! Навіщо вона мене вкрала? Невже їй справді набридло жити?

​— Тепер ти точно зникнеш, мала потворо! Чому ж ти ніяк не здохнеш? Скільки вже разів я намагалася тебе прибрати, але ти живуча, наче той тарган! — злісно прошипіла відьма.

​Якого біса? Що вона меле? Моя свідомість відмовлялася сприймати цей потік ненависті.

​— Ти божевільна?! Що ти верзеш? Поверни мене негайно туди, де взяла! — обурено крикнула я їй в обличчя, хоча чудово розуміла, що вона не чує жодного мого слова.

​— Якщо ти дійсно там, то сьогодні я звільню тебе назавжди! — вона зайшлася моторошним сміхом, від якого по моїй спині забігали крижані мурахи.

​— Я ненавиділа тебе з самого твого народження! Моя мати завжди любила тебе більше за всіх… більше за мене! — продовжувала вона, і її голос дрижав від люті. — Вона бачила в тобі свою єдину наступницю, бачила силу, якої не було навіть у неї самої! Але я виправила цей «недолік»!

​Тітка знову божевільно зареготала, закинувши голову назад. А мені залишалося лише шоковано слухати цю маячню, яка раптом почала складатися в жахливу картину мого минулого. 

— Я створила геніальне прокляття, яке перетворило твою могутню магію на жарт і повне безглуздя! — кричала вона, і слина летіла просто на дзеркало. Гидота... ще скло мені пропалить своєю отрутою! — Щойно з твого рота вилітало закляття, воно миттєво змінювалося на зовсім інше, небезпечне! Я хотіла, щоб ти сама від цього здохла! Але ти завжди знаходила спосіб виправити те, що накоїла. Яка ж я була щаслива, коли ти просто зникла! Усі думали, що ти вбила себе власними кривими руками. Але ти — клятий тарган, який виживе навіть без ніг!

​Те, що вона вивалила на мене, м’яко кажучи, шокувало. То це вона винна, що я нічого нормально начаклувати не могла? Ах ти ж курка! Стільки років життя мені спаскудила! Якщо я вилізу звідси — усі пір’я вирву і тарганами нагодую, для цього мені магія не потрібна!

​— Моє прокляття було ідеальним! Жоден артефакт його не виявив! Я краща за тебе! Моя сила не слабша! — продовжувала вона рити собі могилу словами. — Я не дала тобі потрапити до Каменя в Храмі тоді, не дам і зараз! Жодна відьма не посяде моє місце, особливо ти, люба племінниця!

​Відьма нахилилася і підняла з підлоги здоровенну кувалду. Вона тримала її не руками, а магією, спрямовуючи важкий метал у мій бік. Мої очі ледь на лоба не полізли. Ой, матінко, мені справді страшно! Де ж цей Стефан, коли він так потрібен?!

​Кувалда злетіла під саму стелю і з усієї дурі гупнула по склу. Я затулила обличчя руками, очікуючи на неминуче... Почувся лютий вереск тітки. Я обережно розплющила очі й побачила її червоне від гніву обличчя. Скло було цілісіньке, а кувалда відлетіла до далекої стіни, наче м’ячик.

​Тітка знову махнула рукою, і ця залізяка на палиці знову полетіла в мене. І знову — її божевільний крик. Всіх ворон у радіусі кілометра налякала, напевно.

​— Кляте дзеркало! Якого біса воно ціле?! — волала вона несамовито, тупаючи ногами.

​Ха-ха! Захист роду Фоксів творить дива! Хрін тобі, божевільна відьмо! Дід Стефана наклав такі щити, що ти скоріше цю вежу розвалиш, ніж мене подряпаєш.

Ця навіжена вирішила не здаватися: вона міцно вхопила дзеркало за раму і почала з усієї дурі дубасити ним об кам’яну підлогу. Я заплющила очі, щоб мене не знудило від таких різких рухів — світ усередині скла перетворився на божевільний калейдоскоп. Ця жінка остаточно втратила розум. Дивитися на світ, який хаотично злітає то вгору, то вниз, було справжнім випробуванням для мого вестибулярного апарату. Якби я могла, я б уже давно видала все, що з’їла на вечерю.

Вона била зі всієї люті, але марно: скло навіть не тріснуло. Справді, після такого на раму треба повісити золотий знак якості «Схвалено піддослідною відьмою».

​Тітка, видавши дике звіряче гарчання, нарешті зрозуміла, що підлога програє цей бій, і з розмаху жбурнула мене в стіну. Дзеркало з гуркотом вдарилося об камінь і впало на підлогу.

​Я завмерла, прислухаючись до власного відлуння. Жодного пошкодження. Ані тріщинки. Сподіваюся, ця відьма нарешті видихлася, бо з мене вже точно досить цих польотів. Моя гідність постраждала значно більше, ніж скло.

​— Та що ж ти за тварюка така! — заверещала тітка.

​— Від тварюки чую! Скажена баба! — крикнула я їй у відповідь, усе ще лежачи горілиць на холодній підлозі. 

​— Я тебе все одно знищу! Тобі не зайняти моє місце! Я — Головна! Я сильніша! Я краща за тебе, дурна дівко! — шипіла ця зміюка, підходячи до мене впритул.

​Вона занесла ногу, збираючись наступити прямо на скло, але в цю мить повітря у вежі стало таким густим, що дихати стало неможливо. Запах озону та паленої сталі заповнив приміщення.

​— Ти... — прошепотіла вона, раптом завмираючи. Її зіниці розширилися від жаху, дивлячись кудись в сторону.

​— Ти помилилася, — почувся голос Стефана, від якого по стінах вежі пішли тріщини. — Вона не «дурна дівка». Вона — моя. А ти — лише купа попелу, яка ще про це не знає.

Я чула, як ​Стефан зробив крок. Тітка спробувала щось вигукнути, підняла руки для захисту чи для магії, але її пальці тремтіли так сильно, що вона не могла скласти навіть найпростішу фігуру для закляття.