Глава 17

Ми ще поблукали печерою, але тепер замість філософських роздумів Стефан почав коментувати кожну бурульку-сталактит, порівнюючи їх із носами своїх найбільш прикрих знайомих. Я не залишалася в боргу, і незабаром стіни Драконячої нори здригалися вже не від магії, а від нашого сміху. Це допомогло і дивна туга, що виникла біля озера, відступила, залишивши по собі приємне тепле передчуття.

Дорога додому пролетіла непомітно. Сонце вже почало хилитися до обрію, фарбуючи небо в кольори стиглого персика. Стефан правив кіньми однією рукою, а іншою притримував мою раму, наче боявся, що я вистрибну з екіпажу на ходу. 

Вечеря в альтанці стала ідеальним завершенням цього божевільного дня. Стефан виніс мене в сад, де вечірнє повітря було напоєне пахощами матіоли та свіжоскошеної трави. Він встановив дзеркало на різьблений стіл так, щоб у моєму полі зору була і альтанка, і залитий місячним сяйвом фонтан.

Стефан запалив кілька свічок, і їхні вогники весело затанцювали на моїй рамі. Він відкоркував пляшку темного, майже чорного вина і налив собі повний келих.

— Я ніколи не думав, що буду вечеряти з антикваріатом і при цьому не почуватимусь божевільним. — почав він, розслаблено відкинувшись на спинку плетеного крісла.

— Ти і є божевільний, Стефане, — засміялася я, милуючись тим, як відблиски вина грають на його обличчі. — Жоден нормальний маг не потягнув би дзеркало в печеру просто тому, що йому наснився сон.

​— Ну, я ніколи й не претендував на звання «нормального», — він підняв келих, ніби салютуючи мені. — За тебе і твоє почуття гумору, відьмочко. Тільки ти можеш мене ображати, але образи я зовсім не відчуваю. Навпаки, це чи не єдине, що змушує мене почуватися живим.

​— О, повір, це була лише розминка, — я грайливо прижмурилась, — Коли я вийду, тобі знадобиться набагато більше вина, щоб витримати моє товариство в реальному житті. Я ж не просто відьма, я — стихійне лихо, забув?

​— Обіцяю поповнити запаси погреба до твого «звільнення» та начеплю кілька захистів від наслідків твоєї магії. — він зробив ковток і грайливо підняв брови, не зводячи з мене очей. 

— А ось це вже виклик! — засміялася я. — Тільки май на увазі, що від моєї магії не кожен щит врятує, особливо якщо я буду в поганому гуморі. Квакати вмієш?

Стефан тихо засміявся й допив вино. У світлі свічок його очі здавалися майже чорними, а усмішка — м'якою, без звичної маски сарказму. Ми ще трохи посиділи в альтанці, слухаючи цвіркотіння нічних комах, перш ніж він обережно відніс мене назад до будинку. 

Наступні три дні минули в приємному затишку. Поки Стефан в замку перераховував скарби королівства, зарившись у нескінченні відомості та розрахунки, я насолоджувалася краєвидом із вікна. Дивно, як раніше я не помічала, що природа ніколи не буває однаковою. Кожен день приносив щось нове.

​Ось сьогодні, наприклад, головним героєм вистави став чорний як смола кіт. Він з’явився нізвідки й довго блукав садом із таким зосередженим виглядом, ніби шукав захований скарб.

​Проблеми почалися, коли цей вусатий розбійник вирішив, що ідеальне місце для археологічних розкопок — це саме та клумба, яку садівник щойно підготував під квіти. Бідний старий! Треба було бачити, як він, озброївшись лійкою, ганяв кота по всьому подвір'ю.

​Вони бігали один за одним години дві. Це було схоже на якийсь дивний магічний танець: кіт граціозно перестрибував через кущі, а садівник, захеканий і червоний як помідор, ледь встигав за ним. Врешті-решт, людина здалася. Щойно садівник, геть знесилений, опустився на лавку, витираючи чоло, кіт з переможним виглядом повернувся до своєї справи. Тільки тепер він почав рити яму вже в іншій клумбі — з ще більшим завзяттям.

​Я реготала так, що, мабуть, тремтіла сама рама. Як добре, що вони не чули мого гучного сміху! Навіть у дзеркалі можна знайти привід для щирої радості, якщо за вікном розгортається така епічна битва.

​Але сміятися у мене приводу більше не було, як тільки трапилось те, про що й подумати не могла.

​Коли Стефан повернувся додому, все було добре: ми повечеряли, мило побазікали про всяку дрібницю, насолоджуючись спокоєм. Та раптом повітря в кімнаті здригнулося. Стефану прийшов магічний сигнал: хтось намагався прокрастися в скарбницю, яку він так ретельно охороняв.

​Мені ще не доводилося бачити його таким злим. В одну мить приязний чоловік зник. Його темна магія густим коконом огорнула тіло, очі стали абсолютно чорними, без жодного проблиску білка, наче дві безодні. Він встиг лише кинути коротке: «Я скоро повернуся», — перш ніж повністю розчинитися в клубах чорного туману.

​Це було захопливо і страшно одночасно. Перед моїми очима постав зовсім інший чоловік: небезпечний, лютий і похмурий, наче грозова хмара, що несе смерть. Він ні краплі не нагадував того веселого й усміхненого Стефана, до якого я встигла звикнути за ці дні.

​Справжній темний маг жив у ньому завжди, лише чекаючи моменту, аби прокинутися, якщо хтось посміє перетнути дозволену межу. Я не повинна забувати, хто він такий насправді. Звісно, я не вірю, що він може зашкодити мені, але пам’ятати про його справжню природу все ж варто. Тигр може мурчати, поки ти його гладиш, але він ніколи не стане домашнім котом. Можливо я помиляюся і він з близькими завжди милий котик. 

​І справді, біда не приходить одна. Тільки-но Стефан зник у своєму чорному тумані, залишивши по собі лише запах магії та гніву, я відчула, що в кімнаті я не одна. Позаду почулися тихі, майже невагомі кроки, а наступної миті світ навколо мене згас.

​Темрява!

​Хтось накинув на дзеркало щільну, важку тканину. Мене різко вхопили за раму, я аж відчула, як затріщало дерево під чиїмись грубими пальцями, і кудись швидко понесли.

Той, хто мене вкрав, діяв професійно й блискавично. Мене хитало з боку в бік, я відчувала кожну сходинку, яку долав викрадач. Усередині дзеркала я металися від стінки до стінки, намагаючись бодай щось розгледіти крізь щільну матерію, але хрінушки! Ну і куди я знову встрягла?