Глава 16

На щастя, біля входу не було жодної живої душі. Ми опинилися наодинці з тишею, яку порушувало лише мірне падіння крапель води десь у глибині. Стефан обережно вніс мене всередину, і я мимоволі затамувала подих.

​Стіни печери були суцільно вкриті дивовижними наростами різнокольорового каміння. Тут були і ніжно-рожеві кварци, і глибокі сині аметисти, і золотаві пірити. Але найдивовижніше почалося, коли Стефан підійшов ближче до стіни.

​Він повільно провів вільною рукою по шорсткій поверхні, і каміння під його пальцями раптом ожило. Від дотику темного мага кристали спалахували м’яким пульсуючим світлом, передаючи естафету сяйва далі, вглиб тунелю. Смарагдові відблиски змінювалися рубіновими, а ті, своєю чергою, перетікали в ультрамарин.

​— Подивися, — тихо промовив він. Його голос лунко відбився від склепіння. — Сонячне світло згори заломлюється через ці друзи. Це природна магія, чиста й прекрасна.

​Я дивилася на ці вогні й відчувала, як п’ятдесят років сірості нарешті розчиняються в цьому калейдоскопі. Моє відображення в дзеркалі теж змінилося: обличчя підсвічувалося то теплим бурштином, то холодним сріблом.

​— Це неймовірно... — прошепотіла я. — Жодна картина, жодна розповідь не передасть цього. Дякую, Стефане.

​Він нічого не відповів, лише міцніше стиснув раму. У цьому сяйві він сам здавався частиною печери — загадковим, багатогранним і... напрочуд теплим.

Ми йшли мовчки, бо будь-яке слово здавалося тут зайвим. Сяйво кристалів під ногами підсвічувало Стефана знизу, роблячи його тіні довгими та хижими, але рух, яким він тримав дзеркало, залишався незмінно обережним. Це було схоже на подорож у самісіньке серце зірки.

Зрештою, ми вийшли до просторої місцини. У її центрі, оточене колонами з чистісінького аметисту, спочивало невелике підземне озеро. Воно було настільки нерухомим, що здавалося шматком полірованого обсидіану.

— Це «Озеро Забутих Душ», — тихо сказав Стефан. Він підійшов до самої води й обережно поставив дзеркало рамою на вологий берег. Його відображення у воді зупинилося прямо біля мого відображення в склі.

— Іноді, коли я був зовсім малим, дід приводив мене сюди, щоб навчити бачити істинну суть речей. Це озеро... воно не просто відбиває світло. Воно відбиває душу.

Я дивилася на воду й відчувала дивну, майже магнетичну тягу. І раптом, у глибині цього дзеркального озера, я побачила щось дивне. Моє відображення... воно почало змінюватися. Воно більше не було прозорим привидом у дзеркальній пастці. У воді я бачила себе такою, якою була п’ятдесят років тому: улюблена сукня, рум’янець на щоках і... очі. Очі, які світилися життям, а не відчаєм.

— Стефане... Ти бачиш? — прошепотіла я.

Він мовчав, але я бачила, що його погляд теж прикутий до води. Його власне відображення було похмурим. Але його рука, що у воді торкалася мого відображення, здавалася теплою та живою.

— Бачу, — нарешті відповів він. І в його голосі був тихий, глибокий смуток. — Саме тому я привів тебе сюди. Я хотів, щоб ти згадала, ким ти є насправді, Амелі. Не «іграшкою», не «декором», а жінкою, яка гідна жити.

Він повільно, майже нерішуче, торкнувся пальцями прохолодної поверхні дзеркала. А я у воді озера бачила, як його рука торкається моєї щоки. Це було так близько до справжнього дотику, що я заплющила очі, намагаючись вловити ілюзію тепла. 

Це побачення ставало найнебезпечнішим із усіх, що я коли-небудь мала. Бо тепер він дарував мені не просто розвагу, а надію на щось краще, ніж у мене колись було.