Глава 15

Сьогодні неділя, і Стефан мав ще один вихідний. Він ще вдосвіта вистрибнув із ліжка, наче той коник: енергійно привітався і кудись чкурнув. Мені залишалося лише дивуватися його завзяттю. І куди це він так поспішає? Невже знову засвербіло в одному місці? Ну й нехай іде, мені тільки спокійніше буде.

​Я продовжувала милуватися природою за вікном. Погода видалася розкішною: сонечко яскраво сяяло на безхмарному блакитному небі, а пташки, вмостившись на зелених гілочках, виводили свої дзвінкі трелі. Справжня краса!

​Проте моє споглядання раптово перервав гуркіт дверей, що розчинилися навстіж. Стефан, мов розлючений вихор, залетів до кімнати й різко розвернув мене до себе.

​— Ти чого? — здивовано запитала я.

​Він важко зітхнув, вирівнюючи дихання, і звичним уже рухом розрізав долоню, капаючи свіжою кров’ю на раму.

​— Їж, бо ти так «схудла», що я знову перестав тебе бачити, — пожартував він, демонструючи в усмішці свої бездоганні білі зуби.

​Руни на рамі миттєво відгукнулися знайомим сяйвом.

​— Ось, тепер зовсім інша справа, — задоволено промовив він.

​— Може, нарешті поясниш, чого ти бігаєш, наче за тобою зграя диких собак женеться? — не втрималася я.

​— Мені наснився надзвичайно цікавий сон. І як тільки я розплющив очі, одразу вирішив втілити його в життя, — почав він інтригувати й раптом замовк, вичікуючи паузу.

​— Ну, не тягни! Ти ж знаєш, як мені цікаво, — майже проскиглила я, не зводячи з нього очей.

— Ти колись бувала в «Драконячій норі»? — запитав він, нетерпляче очікуючи на мою відповідь. Його очі горіли азартом.

​— Ні. Я чула про неї, але йти туди самій було якось лячно. А що? Там нарешті оселився справжній дракон? — зі смішком запитала я.

​— Та нікого там немає, крім туристів раз на сто років, — він відмахнувся. — Отже, ти не проти, якщо ми разом туди поїдемо? Прямо зараз?

​— Навіщо? — я щиро здивувалася. Поїздка з дзеркалом під пахвою до печер — не зовсім те, що я уявляла собі як ідеальний вихідний темного мага.

​— Як це «навіщо»? Погуляти, побачити гарні місця! Ти ж сама казала, що втомилася витріщатися в стіну. Я пропоную подивитися на щось незвичайне, чого ти ще ніколи не бачила. Ну, то як? — він знову завмер, очікуючи на рішення.

​Я замислилася на хвилину. З одного боку, це звучало як божевілля. З іншого — я вже п’ятдесят років ніде не була, крім курних кімнат та підвалів. Я прийшла до висновку, що нічого не втрачаю. 

​— Гаразд, Стефане. Я згодна. Вези мене до своєї нори, — усміхнулася я.

— Тоді пішли! — він рішуче схопив дзеркало, але цього разу навіть не подумав замотувати мене тканиною. — Ми маємо встигнути до обіду, поки сонце під правильним кутом освітлює кристали всередині. Це буде неймовірно, обіцяю!

​Стефан крокував коридорами так швидко, що моє відображення в рамі ледь встигало за ритмом його кроків. Я відчувала, як усередині прокидається забуте почуття азарту.

​— Це що, побачення, пане темний маг? — задиркувато запитала я, коли він розмашисто попрямував до виходу з маєтку.

​— А чому б і ні, пані відьмо? — відповів він таким самим легким і зухвалим тоном, навіть не сповільнюючи ходу.

​Оце так! Я отримала запрошення, від якого по спині пробігли приємні мурашки.

​Ми вийшли на ґанок, і яскраве недільне сонце на мить засліпило мене. Повітря за межами кімнати здавалося зовсім іншим — свіжим, наповненим ароматами нагрітої хвої та квітів. Стефан обережно вмостив дзеркало на передньому сидінні свого відкритого екіпажу, закріпивши його так, щоб я могла бачити дорогу.

​— Тримайся міцно, Амелі, — усміхнувся він, спритно застрибуючи на місце кучера. — Шлях до «Драконячої нори» не найрівніший, але краєвиди того варті. Порталом користуватися я не хочу — хтозна, як дзеркало відреагує на пряму дію моєї магії. Та й так, погодься, набагато цікавіше.

​Він хляснув віжками, і ми рушили. Спочатку повільно, а потім екіпаж набрав хід, і колеса весело заторохтіли по гравію.

​Вперше за п’ятдесят років я бачила не стіни, не обридлий пил на полицях і не відображення тьмяних свічок. Перед моїми очима розгорталася розлога дорога, що втікала кудись далеко за горизонт, гублячись у смарагдовій димці лісів. Повітря, яке вривалося в екіпаж, здавалося мені неймовірним коктейлем із запахів вологої трави та свободи.

Я відчула, як у грудях стає тісно від захвату. Якщо це і було побачення, то воно вже ставало найкращим у моєму житті — навіть попри те, що я була лише відображенням у рамі.