Глава 13

Вечір настав надто швидко. Хоча мені готуватися було не потрібно, я все одно страшенно переживала: а що, як він відмовить? Тоді доведеться вигадувати новий план, адже Стефан правий — довіряти тітці не можна. Вона занадто слизька й підозріла.

​Крістан з’явився саме в той момент, коли мовчазні слуги закінчили накривати на стіл. О боги, скільки там було смаколиків! Мені б хоч шматочок... Я вже почала шкодувати, що знову відчуваю запахи. Це справжні тортури: нюхати можу, а скуштувати — хрінушки.

​— Привіт, друже! Що за поспіх? — почувся неймовірно мелодійний чоловічий голос. Такий м’який, наче розтоплене масло. Впевнена, що співає він чудово.

​Я ще не бачила гостя. Стефан поставив дзеркало на стілець навпроти себе, підмостивши під низ ще й табурет, щоб я була вище і могла все бачити. Збоку це виглядало так, ніби я справді сиджу з ними за столом. Я помічала спантеличені погляди слуг, які вони крадькома кидали на господаря, але вони мовчки виконували всі його дивні забаганки. Можливо це не перші його диватства.

​— Привіт. Мені потрібна твоя допомога. Але спочатку сідай, познайомлю тебе з деким, — Стефан підвівся і вказав другу на місце праворуч від себе.

До поля мого зору потрапив чоловік, який був повною протилежністю Стефана. Золотаве волосся, зібране у вільний хвіст, елегантний світло-блакитний костюм і обличчя, що випромінювало олімпійський спокій. Але як тільки він глянув на «порожній» стілець, де величаво стояло дзеркало, його брови злетіли вгору, а світло-блакитні очі втупилися в моє відображення.

​— Стефане, ти завжди був диваком, але не до такої ж міри! Навіщо ти притягнув дзеркало за обідній стіл? — запитав він, здивовано переводячи погляд на друга.

​— Це не просто дзеркало. Це Амелі, — спокійно відповів Стефан, відпиваючи вино. — Вона застрягла в дідовій пасці для відьом.

​— Що? Там сидить відьма? — Крістан знову перевів шокований погляд на мене і навіть підвівся, щоб розгледіти артефакт ближче. — Ти так жартуєш? Тут порожньо, друже. З тобою все гаразд? Головою ніде не бився?

​— Ти її просто не чуєш. Зв'язок працює через кров — ми кілька днів саме так і спілкувалися. Руни оживають від крапель. А сьогодні я нарешті почав її бачити, — розповів Стефан і весело підмигнув мені.

​— Через кров, кажеш? Цікаво... — задумливо промовив Крістан. Його дослідницький азарт миттєво витіснив шок.

​Він дістав із кишені маленький складаний ніж, одним звичним рухом розкрив його і, не вагаючись ні секунди, різанув себе по долоні. Тепер уже я шоковано спостерігала за цією сценою, а Стефан, побачивши мою реакцію, просто вибухнув реготом.

​— Я ж казав: його цікавість більша за розум! — крізь сміх видавив Стефан.

Гість обережно капнув своєю кров’ю на темну раму. Вона на мить спалахнула ясним блакитним сяйвом і майже одразу згасла, залишивши по собі ледь помітне мерехтіння в рунах.

​— Привіт, — промовила я, перевіряючи, чи подіяв його ритуал.

​Реакція Крістана виявилася красномовнішою за будь-які слова. Він відсахнувся так різко, що ледь не перечепився через власну ногу, і приголомшено втупився у Стефана. Його блакитні очі стали круглими, як блюдця.

​— Це точно не твої тупі жарти? — вигукнув він, нервово поправляючи рукав костюма. — Ти ж знаєш, я терпіти не можу ілюзій з голосами!

​— Звісно, ні. На таке моєї фантазії точно не вистачило б, — Стефан задоволено усміхнувся, спостерігаючи за панікою друга.

​— Він не жартує, Крістане. Мене звати Амелі, — спокійно втрутилася я. — Я відьма, яка випадково потрапила в цю пастку п’ятдесят років тому.

​Крістан повільно перевів погляд на дзеркало. Його обличчя виражало складну суміш наукового азарту та щирого жаху.

​— Оце так... — протягнув він, нахиляючись до скла, але все ще тримаючи дистанцію.

​— Ти її не бачиш? — запитав Стефан, спостерігаючи, як друг вдивляється у власне відображення.

​— Ні, тільки чую. Голос наче йде звідусіль і нізвідки водночас, — розгублено відповів світлий маг.

​— Ну, це вже добре. Тепер ти точно повіриш і допоможеш мені дістати цю красуню з її клітки, — Стефан переможно відкинувся на спинку стільця й закинув руки за голову, демонструючи повну впевненість у собі.

​— Що треба робити? — запитав Крістан. Він нарешті сів на свій стілець, але погляду від дзеркала так і не відвів — мабуть, усе ще чекав, що голос зараз матеріалізується.

​— Дід заховав свої записи про створені ним артефакти під вівтарем у Храмі Першої Відьми, — максимально буденним тоном відповів Стефан, ніби йшлося про заначку в старій шкарпетці.

​— Що?! — Крістан ледь не похлинувся повітрям.

Бідний світлий маг... Хоч би його серце витримало цю дивну вечерю. Мені все це дедалі більше нагадувало якийсь бородатий анекдот, де відьма, світлий та темний маги їдуть в одному диліжансі, намагаючись співіснувати поряд і не перетворити когось на хробака. Щоправда, у нашому випадку диліжанс стояв на місці, а от градус напруги зростав із кожною хвилиною.

​— Як ти збираєшся туди потрапити? — запитав Крістан, напустивши на себе максимально уважний і діловий вигляд.

​— Ти підеш із Дореєю до вівтаря і простежиш, щоб ця злобна відьма нічого не зробила із записами, — спокійно пояснив Стефан, розрізаючи шматок печені.

​— З Дореєю? О Боги! — Крістан зморщив ніс так, ніби щойно з’їв цілий лимон без цукру. 

​— Вона тітка Амелі й уже погодилася допомогти нам потрапити до Храму, — Стефан став підкреслено серйозним. — Я сподівався, що дід заховав записи десь на території саду, але цей старий бовдур облаштував сховок під самим каменем. Сам знаєш, мені туди шлях закритий, Храм просто не пропустить мою темну магію, він її виштовхне. А ось твою — зможе. Світло завжди знайде шлях у святиню. Дореї ж я не можу довірити йти за записами самотужки. Хто знає, які умови вона виставить, коли щоденник буде в її руках.

Крістан важко зітхнув, дивлячись у свій келих, наче шукав там розради або принаймні ще одну порцію сміливості.