Глава 12

Ми ще довго базікали про все на світі. Обід плавно перейшов у вечерю. Ніколи б не подумала, що з темним магом можна так насолоджуватися спілкуванням. Вперше мені було так легко з кимось.

​Можливо, це тому, що я зараз не чаклую? Навряд чи Стефан був би таким милим, якби я випадково перетворила його на гарбуза. Я навіть почала всерйоз задумуватися: а що, як після звільнення заблокувати свою магію назавжди? Щоб більше не створювати проблем ні собі, ні іншим. Хто знає, можливо, тоді я зможу створити справжню сім’ю? Для випікання тортиків магія не потрібна, а все інше в побуті можна замінити артефактами. Не так уже й багато я втрачу... Але про це подумаю пізніше. Ще невідомо, чи взагалі вдасться мене визволити.

​Після вечері Стефан знову обережно поставив мене на підвіконня й пішов у душ. Дивно, але я почала вважати це підвіконня і цю кімнату своєю домівкою. 

​— Треба буде попросити його поставити поруч якийсь кактус, щоб не було так самотньо, поки він відсутній, — промовила я вголос і всміхнулася, спостерігаючи, як за вікном темніє.

​— Виберу найкращий, — почувся насмішкуватий голос Стефана.

​Він підійшов і повернув дзеркало до себе. Дякую всім богам, він додумався одягнутися в домашнє! Світло-сірі штани та легка сорочка робили його таким... затишним. Волосся ще було вологим, але він одним коротким пасом магії швидко висушив його. У мене аж подих перехопило від цієї картини. Навіщо його створили таким гарним? Щоб дівочі серця зупинялися на кожному кроці?

​— Ти чого притихла? Чи знову моєї крові захотіла? — усміхнувся він, вдивляючись у глибину скла.

​— Та ні, я просто замислилася, — швидко відповіла я, відганяючи дурні думки.

​— Про що саме? — зацікавлено запитав він, спершись рукою на підвіконня зовсім поруч зі мною.

​— Думала заблокувати свою недолугу магію після звільнення. Хочу почати життя спочатку, без усіх тих неприємностей, які сама ж і створювала, — частково збрехала я, майже не почервонівши.

​Ну не казати ж йому, що я тут слину на нього пускала? Ще голову від гордості задере так, що зі сходів звалиться. А мені він потрібен цілим і неушкодженим — принаймні до походу в Храм.

​Стефан на мить замовк, і його погляд став серйозним:

— Заблокувати магію — це як відрізати собі крила, Амелі. Навіть якщо вони іноді зачіпають дверні одвірки. Ти впевнена, що хочеш стати простою смертною?

​— Через неї я самотня… Мене завжди всі обходили стороною, уникали, аби не потрапити під «криві» чари. Навіть батьки не надто жадали, щоб я до них приїжджала. Це якось… боляче, чи що? — я відкрила йому те, про що раніше не говорила нікому. Навіть собі не зізнавалася, як сильно мене це ранило.

​— Ти вже не одна, — Стефан раптом став дуже серйозним. Він сів на ліжко і його голос зазвучав низько й заспокійливо. — Я не буду тебе уникати, Амелі. Навіть якщо ти знову щось переплутаєш і перетвориш мене на щось ганебне.

​— А як щодо бджіл у штанях? — запитала я крізь сміх, насолоджуючись тим, як у нього шоковано розширилися зіниці.

​— Це... це кому так «пощастило»? — здивовано перепитав він, зацікавлено піднявши брову.

​— Моєму останньому хлопцеві, — згадала я той сором, який тепер згадувався як комедія. — Він зрадив мене у моєму ж будинку... зі своїм найкращим другом. Я була така зла, що хотіла просто вилити на них відро холодної води. Але замість води на їхні голі дупи полетів рій розлючених бджіл!

​Стефан спочатку завмер, перетравлюючи почуте, а коли до нього нарешті дійшло, він просто вибухнув реготом й повалився спиною на ліжко, закинувши голову.

​— Бджоли! — ледь вичавив він із себе крізь сміх. — На голі... О боги, Амелі! Це найкраща помста, про яку я коли-небудь чув! Тепер я точно тебе нікому не віддам. Ти — справжня зброя масового ураження!

​— Ні, дякую. Мені хочеться зовсім іншого… щоб мене не боялися, а… — я не договорила «кохали». Це слово застрягло в горлі, бо зараз воно здавалося схожим на ниття, а я не звикла жалітися на долю. Тим паче — темному магу.

​— Я впевнений, що все зміниться, як тільки я звільню тебе, — Стефан миттю заспокоївся. Сміх зник, поступившись місцем дивній, майже відчутній на дотик серйозності.

Він підвівся з ліжка і підійшов до підвіконня. Замість того, щоб просто спертися на нього, він опустився на коліна, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні.

​— Не знаю, що буде потім, але можу заприсягтися: друг у тебе точно є і буде, — його голос звучав низько й переконливо. — Ти дуже цікава та дотепна дівчина, Амелі. Спілкуватися з тобою — саме задоволення.

​Він усміхнувся і ніжно погладив пальцями дерев'яну раму, ніби торкався моєї руки.

​— Дякую, — ледь вичавила я з себе.

Слова застрягли в горлі, а сльози почали душити. Я зовсім розклеїлася, перетворившись на справжню нюню. Старію, чи що? Чи просто за ці нескінченні роки у холодній темряві я вперше відчула справжнє людське тепло?

​— Треба відпочити. Завтра піду до бібліотеки, там мали залишитися якісь дідові записи. Можливо, знайду підказку, де саме шукати ті записники в Храмі, — тихо сказав він, не відводячи погляду. — На добраніч, Амелі.

​— На добраніч, Стефане, — відповіла я так само тихо, ледь чутним відлунням.

​Потім він повільно нахилився і неочікувано поцілував холодне скло дзеркала, залишаючи на ньому ледь помітний слід від своїх губ. Я ошелешено завмерла. Звісно, фізично я нічого не відчула, але всередині все одно стало неймовірно тепло й бентежно. Здавалося, це тепло просочилося крізь скло, торкаючись самої моєї душі.

​Потім він мовчки розвернув мене обличчям до саду і, вимкнувши світло, ліг на ліжко. Трохи згодом позаду почулося його тихе, розмірене сопіння.

​А я залишилася наодинці з ніччю. Насолоджувалася красою зоряного неба, що розкинулося над деревами, і дивним, забутим відчуттям теплоти в грудях. Вперше за п’ятдесят років темрява не тиснула на мене. Навпаки, вона здавалася лагідною, мов оксамит, яким він накривав мене раніше. Я дивилася на зорі й уперше по-справжньому повірила: я звідси виберуся.