Глава 11

​— У тебе дуже дивна тітка, — промовив Стефан, коли ми нарешті повернулися до його кімнати. Він знову обережно поставив мене на підвіконня і прижмурився, намагаючись розгледіти моє обличчя в скляних глибинах. Але марно.

​— Це ще м'яко сказано. У мене завжди дрижаки по шкірі йшли в її присутності, — зітхнула я й здригнулася від спогадів. — Майже все дитинство я прожила з бабусею. Тітка була нечастим гостем, але щойно вона з’являлася на порозі, я намагалася десь заховатися. Вона наче поглядом намагалася мене спопелити.

​— При дворі її всі остерігаються, — ледь усміхнувся Стефан, знімаючи камзол. — А король цим вдало користується: ніхто не посміє до нього й близько підійти, поки вона поряд. Вона — його особистий цербер у сукні.

​— Вже встигла когось перетворити на слимаків? — запитала я, не втримавшись від сміху.

​— Майже! — засміявся Стефан, і це був той рідкісний момент, коли він виглядав по-справжньому щирим. — Одному графу, який мав необачність зробити їй невдалий комплімент, вона спалила штани просто на очах у всієї знаті. А гвардійцю, що випадково зачепив її рукою в натовпі, накликала такий свербіж у... кхм... інтимному місці, що бідний хлопець тиждень ледь не плакав у неї в ногах, благаючи зняти ці чари.

​Я засміялася в голос, і моє ехо весело відскочило від стін.

​— Ну, принаймні почуття гумору в неї є, хоч і вельми специфічне, — заспокоївшись, промовила я. — Але тепер ти розумієш, чому я так просила не залишати мене в тому домі? Боюся, моє скло не витримало б її «гостинності».

​Стефан раптом став серйозним. Він підійшов ближче й торкнувся пальцями прохолодної поверхні дзеркала, саме там, де за його здогадками мали бути мої щоки.

​— Я б не залишив тебе, Амелі. Навіть якби вона запропонувала мені весь золотий запас королівства. Ти тепер... — він запнувся, на мить відвівши погляд, — під моєю відповідальністю. Через мого діда ти опинилася тут, тому мій обов'язок — захищати тебе і дістати звідти.

​— Дякую. За це я готова розцілувати тебе, щойно опинюся на волі, бо грошей у мене все одно немає, — тихо засміялася я, відчуваючи дивне тепло десь глибоко в грудях.

​— Дуже спокуслива пропозиція, — він хижо усміхнувся, і в його очах промайнули бісики. — Може, ще щось запропонуєш?

​— Знову збочення в голову лізуть? Ти невиправний! — втомлено зітхнула я, намагаючись не піддаватися на його флірт. — А раптом я страшна, як ніч? Ти ж навіть не бачиш мене. Може, у мене бородавка на носі, як у справжньої відьми з казок?

​— Не можеш ти бути страшною з таким гарним голосом. І зовсім я не збоченець, — щиро обурився чоловік, склавши руки на грудях.

​— Дійсно? — я миттєво змінила тон на допитливий, ігноруючи його комплімент. — Тоді навіщо ти стільки дівок щодня сюди тягаєш?

​Знаю я таких звабників: на вуха присядуть так, що потім і віником не скинеш. Якщо він такий "лицар", то звідки цей нескінченний конвеєр прихильниць у його спальні?

​— По-перше: мені самотньо в цьому великому будинку… — почав він, але я обурено перебила:

​— Самотньо йому! — хмикнула я. — Купив би собі собаку. Або ще краще — балакучого папугу. Він би теж міг слухати твої скарги на життя, і при цьому не займав би стільки місця в ліжку!

​Стефан зробив глибокий вдих, наче заспокоюючи себе, і продовжив, вперто ігноруючи мій сплеск емоцій:

​— По-друге: мене остаточно дістали матінки, у яких дочки на виданні. Кожна мріяла бачити мене в якості свого зятя, але мені це абсолютно нецікаво. Тому я зробив усе, щоб вони ховали своїх дочок від мене подалі, а не тицяли ними мені в обличчя на кожному балу. Розумієш? Репутація розпусника — це найкращий захист від шлюбних пасток.

​Я на мить замовкла, перетравлюючи почуте. Його логіка була по-чоловічому прямою і по-темному цинічною.

​— Тобто ти влаштував у власному домі прохідний двір лише для того, щоб налякати потенційних тещ? — перепитала я вже спокійніше, але все ще з недовірою. — Досить витончений спосіб самогубства... для репутації.

​— Зате дієвий, — Стефан підійшов до підвіконня і сперся на нього ліктями, опинившись зовсім близько до мого скла. — Матері тепер хрестяться, коли чують моє ім’я, а дівчата... ну, дівчата принаймні знають, на що йдуть. Але знаєш, що найдивніше, Амелі?

​— Що? — буркнула я.

​— Відтоді, як почав тебе чути, я жодного разу не відчув самотності. І мені зовсім не хочеться нікого сюди запрошувати. Навіть папугу — ти краща йому заміна! — сказав він і голосно зареготав.

​— Ти нестерпний, Фоксе! — ображено промовила я, складаючи руки на грудях. 

​— Ну, не ображайся, — він нарешті заспокоївся. — Мені справді подобається з тобою розмовляти. Вперше в мене таке з жінкою... Мабуть, тому, що з дзеркалом ніякі збочення робити неможливо, — знову засміявся він.

​У когось сьогодні був надто гарний настрій для дурниць. Його легковажність навіть трохи дратувала, зважаючи на те, що ми щойно повернулися з лігва відьми, від якої можна очікувати що завгодно.

​— Тобто, щоб ти почав бачити в жінці особистість, її обов'язково треба замурувати у скло? — саркастично запитала я. — Досить специфічний метод зближення.

​— Можливо, — Стефан раптом замовк і серйозно подивився у відображення. — Або просто мені вперше за довгий час цікаво, що у жінки в голові, а не як вона виглядає в сукні чи без неї.

​— Приємно бути хоч у цьому першою, — глузливо кинула я, відчуваючи, як настрій підіймається, попри похмурі прогнози.

​— Вітаю з першим місцем, — усміхнувся Стефан, і в його очах промайнула непідробна теплота. — Пішли обідати?

​— Розважати тебе замість папуги? — запитала я крізь сміх.

​— Ні, як цікава співрозмовниця. Розкажеш про свої «криві» чари, — тихо засміявся він, підхоплюючи дзеркало під пахву так само легко, як книжку.

​— Добре, пішли. Розповідь буде довга, — попередила я його. — Тільки дивися, не вдавися зі сміху.

​За стільки років життя чого тільки зі мною не траплялося! Моїх «магічних катастроф» вистачило б на тритомне видання під назвою «Як не треба чаклувати».