Глава 10

Карета зупинилася десь за годину. Тітка жила біля самого лісу, подалі від міського шуму, у великому двоповерховому будинку з розкішним садом рідкісних рослин. Я була в неї лише раз, коли мама везла мене на навчання до Академії. Вона хотіла побачитися з сестрою після довгої розлуки. Тітка Дорея тоді не вельми зраділа нашому візиту: наспіх напоївши нас чаєм без печива, вона почала збиратися на роботу, посилаючись на термінову справу в королівському палаці. Мати повірила, а от я відчула брехню, зуб даю, що вона просто хотіла якнайшвидше нас здихатися.

​Дивна жінка. Зазвичай відьми тримаються роду, підтримують одна одну, а наша сімейка якась ненормальна — кожен сам по собі. Хоч би сьогодні в неї прокинулися бодай якісь почуття до рідної крові…

​Стефан узяв футляр і вибрався з карети.

— Усе добре? Ти готова? — запитав він тихо, ледь торкнувшись тканини.

— Так, пішли, — впевнено відповіла я, хоча всередині все стислося.

— Ми приїхали трохи раніше, сподіваюся, не вижене, — пробурмотів Стефан собі під ніс і рушив до будинку.

​Він ще не встиг постукати, як двері розчинилися, і пролунав знайомий голос із нотками роздратування. Буде непросто — я відчувала це навіть крізь скло й оксамит.

— Стефане Фоксе, ви зарано, — зітхнула вона. — Заходьте вже, раз приїхали.

— Ви надзвичайно люб'язні, Дореє, — глузливо відгукнувся Стефан. Шкода, що я не бачила їхніх облич. Швидше б уже він звільнив мене від цієї тканини!

​Ми йшли маєтком, кроки відлунювали від високих стель. Мабуть, веде до кабінету, подалі від допитливих слуг. Ще б пак: темний маг у лігві Головної Відьми — це вже привід для пліток на весь квартал.

​Почулися звуки дверей, що відчинялися, та запрошення увійти. Стефан сів і мовчки зняв із мене тканину.

​— Що це? — здивовано запитала тітка.

​Вона змінилася. За цей час вона помітно постаріла, хоча і залишилася досить привабливою жінкою. Їй уже перевалило далеко за сотню — для відьми це трохи більше за середину життя, проте за зморшками біля очей було видно, що вона вже далеко не молода лань. Чорне, довге волосся вже почало вкриватися сивиною. Вона сиділа у високому дерев’яному кріслі, що своєю масивністю нагадувало трон.

​— Це дзеркало, яке створив мій дід після того, як його відкинула кохана жінка. А була вона відьмою, — почав пояснювати Стефан.

​— До чого тут це? Ви казали, що знаєте, де моя племінниця, — вона насупила брови, і її погляд став крижаним.

​— До того, що в це дзеркало мала потрапити його кохана, але артефакт вкрали, і багато десятків років його не могли знайти. Поки Ваша племінниця не купила його п’ятдесят років тому на ярмарку й не потрапила в цю саму пастку. Вона весь цей час перебуває всередині, — спокійно розповів він.

​Очі тітки кумедно полізли на лоба, вона навіть рот відкрила від шоку. Такої історії вона явно не очікувала.

​— Це такий жарт, Стефане? Як вона може там сидіти? Я її не бачу! — вона швидко опанувала себе, намагаючись повернути обличчю звичну суворість.

​— Я її також не бачу, але чую. Наш зв’язок тримається на взаємодії моєї крові та оцих рун на рамі, — він вказав пальцем на засохлі бурі плями. — Можете спробувати свою кров, раптом і ви її почуєте. Рідна кров має спрацювати ще краще.

​— Не буду я цього робити! Раптом це якісь небезпечні штучки темних! — обурилася тітка, аж обличчя почервоніло. — Звідки мені знати, що ви кажете правду? Можливо, ви просто хочете заманити мене в саме цю пастку!

​— Навіщо мені це робити? Ми ж наче не ворогуємо, — Стефан розслаблено відкинувся на спинку крісла й по-власницьки обійняв дзеркало за раму.

​— Не ворогуємо, — сухо кинула тітка, стиснувши губи в тонку смужку. — Але які в мене докази, що вона дійсно там? Можливо, ви просто вивідали дещо у якихось знайомих?

​— Запитайте щось таке, що знаєте лише ви вдвох, а я передам її відповідь, — запропонував Стефан.

​Тітка замислилася, її погляд став чіпким і підозрілим.

— Як звали кота її бабусі? — глузливо запитала жінка, сподіваючись на швидку помилку.

​— У неї не було кота! У неї була лише улюблена хижа квітка, яку звали Ненажера, — обурено відгукнулася я. Стефан слово в слово повторив мою відповідь. Тітка знову здивовано округлила очі.

​— Добре. Де саме шрам у її матері? — поставила вона наступне питання. Це вже скидалося на справжній іспит.

​— На лівій ступні, — миттєво згадала я. — У дитинстві мама стрибнула з даху якогось сараю, а на землі стирчало скло від вибитого вікна того самого сараю. Воно до кістки увійшло їй у ногу. Бабуся зупинила кров і зашила рану, але зцілювати магією не стала, щоб шрам залишився покаранням за небезпечні ігри.

​Бабуся часто розповідала мені цю історію як приклад того, до чого призводять необдумані дії. Стефан переказав усе до останнього слова. У кабінеті запала важка, гнітюча тиша. Дорея зблідла так, що її шкіра стала майже прозорою, а пальці на підлокітниках крісла здригнулися.

​— Це справді вона... — ледь чутно прошепотіла тітка. В її голосі замість радості я відчула справжній розпач. — Амелі жива…

Вона раптом різко підвелася, підійшла до вікна й повернулася до нас спиною. За мить кинула злісно:

— Чого ви хочете від мене, Стефане? Грошей? 

​— Нащо мені ваші гроші, Дореє? — Стефан навіть не поворухнувся, його голос звучав металево-спокійно. — Я хочу визволити Вашу племінницю. Але щоб це зробити, мені потрібні дідові записники. Він сховав їх десь на території Храму Першої Відьми.

​— Як він туди потрапив?! — відьма різко розвернулася, її обличчя перекосилося від обурення. — Туди магам заходити суворо заборонено! Це святиня!

​— Цього я, на жаль, не знаю, але вони точно там. Дід був не останньою людиною в королівстві, ще й з чималими грошима, тож знайти потрібну людину для допомоги взагалі не проблема, — спокійно вів далі Стефан. — Ми можемо піти туди разом. Усі пошуки відбуватимуться під Вашим особистим контролем. Ви ж хочете визволити свою бідну племінницю, чи не так?