Глава 9

Вечеря затягнулася аж до опівночі. Стефан, на диво, виявився людиною слова: він виконав обіцянку й поставив мене на широке підвіконня у своїй кімнаті. В якесь інше місце переносити мене він навідріз відмовився, заявивши, що так йому спокійніше — я завжди буду під наглядом. А мені ж здалося, що йому просто сподобалося базікати зі мною про все і ні про що.

​За цей вечір він розповів багато: про своє дитинство, про навчання в Магічній академії та про найкращого друга — світлого мага, з яким там і познайомився. Я була просто шокована! Темний і світлий — найкращі друзі? Світ явно збожеволів, поки я тут сиділа. А Стефан лише знизав плечима, наче в цьому не було нічого дивного.

​Виявляється, поки я «кукурікала» в склі, світ змінився до невпізнання. Світлі маги втомилися сидіти одинаками по своїх селах і вирішили підкорювати великі міста, стаючи ближчими до іншого населення нашого світу. Ворожнеча залишилася лише з відьмами, та й то переважно у старшого покоління. Молодші маги та відьми частіше обирали об’єднувати сили задля кращого майбутнього, ніж мірятися, чиє закляття смертоносніше та божевільніше.

​Ця новина мені неабияк сподобалася. Більше ніяких безглуздих війн і проклятих курей, що розмовляють людськими голосами! Можливо, і моє повернення в такий світ буде легшим, ніж я уявляла?

​— Дивись, — тихо сказав Стефан, прочиняючи вікно.

​У кімнату ввірвалося прохолодне нічне повітря, насичене запахом вогкої землі та жасмину. Я вперше за пів століття побачила справжній сад під місячним сяйвом. Дерева м’яко гойдалися від вітру, а десь удалині світилися вогні міста.

​— Гарно, — прошепотіла я, притиснувшись до скла. — Дякую, Стефане.

​— Не звикай, — буркнув Стефан, але я бачила, як він усміхнувся в темряві. — Завтра у нас важкий день. Спи, Амелі.

​Але спати мені вже не хотілося. Я насолоджувалася ароматами квітів та свіжістю літньої ночі, зовсім забувши про все на світі. Дивилася на зорі й не могла ними намилуватися. Як же я скучила за такими звичайними колись речами!

Всю ніч я слухала цвіркунів та жаб десь далеко в саду і тихе хропіння за спиною. Але то було пусте, хай собі спить. Навіть цей звук здавався мені приємнішим, ніж крики та сміх його випадкових дівчат. Дивно, що сьогодні він нікого не привів... Невже моя присутність так на нього вплинула?

​​А схід сонця мене просто заворожив. Яскраві, теплі барви, здавалося, гріли саму душу навіть крізь товщу магічного скла. В якийсь момент мені так захотілося босоніж пробігтися по ранковій росі, відчути її прохолоду на шкірі... Як же сильно я хочу на волю!

​Проте з першими променями повернулися і страхи. Чи вийде домовитися з тіткою? А якщо ні, то що робити далі? Стефан — маг, скарбничий, людина зі статусом. Він може не захотіти ризикувати собою заради «невидимої» дівчини.

​Сидіти тут ще кілька сотень років я не збираюся. Якщо план провалиться, буду благати його знищити мене разом із дзеркалом. Краще остаточна смерть, ніж таке існування, де я заздрю навіть привидам. Вони хоча б можуть літати, де заманеться, а не залежати від того, куди тебе поставить черговий власник.

Мої похмурі думки перервав рух у кімнаті. Стефан прокинувся, сів на ліжку й кілька секунд просто сидів.

​— Доброго ранку! Щось ти зарано прокинувся, — усміхнулася я, коли він підійшов до вікна і розгорнув дзеркало обличчям до себе.

​— Ти так голосно зітхала, що розбудила мене, — насуплено промовив він і широко позіхнув, чухаючи потилицю.

​— Справді? Я й не помітила. Вибач, просто давно такої краси не бачила, — я ніяково посміхнулася. Мені справді стало ніяково, що через мої переживання він не виспався перед такою важливою зустріччю.

​— Ти що, не спала всю ніч? — він здивовано підняв брову, вдивляючись у глибину скла.

​— Мені не обов’язково спати, та й на справжній сон це мало схоже — скоріше якийсь транс. Коли мені стає морально важко щось витримати, я просто «вимикаю» себе, наче ліхтар, — пояснила я, розглядаючи його заспане обличчя.

​Він був такий смішний і милий із цим розкуйовдженим волоссям! Добре, що він не бачить, як прискіпливо я його вивчаю. Було в цьому щось інтимне й домашнє.

​— Зрозумів. А що ти взагалі можеш відчувати? — зацікавлено запитав він, торкаючись пальцями прохолодної рами.

​— Зовсім нещодавно почала відчувати запахи та тепло, — зізналася я, пригадуючи аромат жасмину з вікна та тепло каміну — Раніше цього не було. Як і можливості занурювати себе в сон.

Стефан на мить завмер, його пальці затрималися на дереві рами.

— Запахи й тепло... — пробурмотів він. — Це означає, що твоя сутність починає резонувати з цим світом. Або дзеркало слабшає, або ти стаєш сильнішою.

​— Скоріше перше. Можливо, воно має строк придатності? — у власну велику силу я зовсім не вірила. Яка там сила, якщо я навіть заклинання вимовити правильно не можу?

​— Цього не знаю. Треба записник діда, — він намагався говорити діловито, але в голосі відчувалася напруга. — Готова до зустрічі з любою родичкою? — запитав він, видавивши з себе легку усмішку.

​— Ні, але треба, — важко зітхнула я, дивлячись прямо в його очі. — Стефане... якщо не вдасться вмовити її, то знищ дзеркало разом зі мною.

​Він завмер, немов наткнувся на невидиму стіну.

​— Я про це думала всю ніч… Я не витримаю вічність у цій клітці. Сидіти тут ще п'ятдесят років або більше — це гірше за смерть. Я не хочу бути декором на стіні. Будь ласка... пообіцяй.

​У кімнаті запала така тиша, що було чутно, як б'ється його серце. Стефан дивився на дзеркало і я вперше побачила в його погляді щось, схоже на біль.

​— Ти просиш убити тебе? — нарешті тихо промовив він. Його голос став хриплим.

​— Я прошу людину звільнити іншу людину від мук, — серйозно відповіла я.

​Стефан різко відвернувся, підійшов до столу й почав збирати свої речі. Він нічого не відповів, але я бачила, як напружена була його спина.