Глава 8

​— Амелі… Амелі, ти мене чуєш? Зникла, чи що? — я прокинулася від несамовитого галасу, наче хтось гатив по склу камінням.

​— Чую, не кричи так, — обізвалася я сонним голосом, потираючи очі. Сон у дзеркалі — штука тонка, після нього завжди відчуваєш себе трохи розмитою.

​— Амелі! — знову закричав цей дурень.

​Знову не чує? От бісова клітка! Невже кожен наш діалог тепер вимагатиме особливих умов? Я прокліпалася і нарешті сфокусувала погляд.

​Переді мною стояв Стефан, але не той розхристаний гуляка в рушнику, до якого я встигла звикнути. Він був одягнений у королівський мундир: темно-синій, з золотим шиттям на комірі та ідеально начищеними ґудзиками. Одяг сидів на ньому як влитий, підкреслюючи широкі плечі. Навіть обличчя стало серйознішим, соліднішим. Нічого собі! Ким же він працює у Його Величності? 

​Стефан, мабуть, втомився волати в порожнечу. Він дістав лезо, коротким впевненим рухом надрізав палець і притиснув його до рун на рамі. Вмить дерево поглинуло краплю, і руни спалахнули яскравим блакитним сяйвом. 

​— Амелі! — знову крикнув він так, що в мене аж вуха заклало.

​— Та не кричи ти так! Я точно оглухну, бовдуре! — закричала я у відповідь, затуляючи вуха руками. — Я тут, нікуди я не поділася!

​Стефан полегшено видихнув і нарешті відійшов від скла на крок.

​— Ти не відповідала, тому я вирішив, що ти досі спиш. — він хмикнув і склав руки на грудях.

— Я відповідала, тільки ти не чув! — пробурчала я.

— Отже, без моєї крові як провідника, я тебе не чую. Кров — єдиний ключ до дзеркала. — замислено промовив він.

​— То ти тепер збираєшся щоранку робити собі кровопускання, аби привітатися? — я іронічно підняла брову. — Дивись, не стечи кров’ю до того, як ми доїдемо до Храму. До речі, куди це ти зібрався в такому парадному вигляді? Твоя чергова пасія — принцеса?

​— Бери вище, Амелі, — він поправив комір мундира. — Сьогодні щорічний прийом у короля. І, що найцікавіше, там буде твоя тітонька Дорея, як і завжди. Злобна відьма, яка від короля не відходить ні на крок.

​— І ти хочеш розповісти їй про мене? — запитала я, ігноруючи уїдливий тон чоловіка. Я його розуміла, бо саме такою тітку і пам’ятала.

​— Так. Тільки вона може надати дозвіл на вхід до Храму. Вриватися туди силоміць я не маю жодного бажання — мені потім твої сестри життя не дадуть, — він іронічно підняв брову.

​— Що ж, варто спробувати. Ти візьмеш мене з собою? — запитала я. Ніколи не була на королівському прийомі, але завжди мріяла подивитися на ту недосяжну велич. Бабуся мене туди ніколи не брала.

​— Звісно, ні. Я що, як повний дурень з дзеркалом по бальній залі ходитиму? Я домовлюся про зустріч і вже тоді принесу тебе до неї, — хмурячи брови, сказав він.

​Ех, а я так хотіла побачити хоч краєчок того свята… Ну нічого. Виберуся звідси й житиму своє нове життя на повну. Будуть у мене і бали, і сукні, і тортики.

​— Добре. Я почекаю, — погодилася я. — Ким ти працюєш при дворі, Стефане? Судячи з мундира, ти там не останній чоловік.

​— Я скарбничий. Відповідаю головою за казну королівства та власні статки Його Величності, — спокійно відповів він, наче це було щось зовсім неважливе.

​Я подумки присвиснула. Головний по грошах! Значить, він не лише вправно крутить магією та дівчатами, а ще й цифрами.

​— Тобто ти — найбагатший холостяк у Люміці? — не втрималася я від шпильки. — Тепер зрозуміло, чому ті кралі до тебе в ліжко самі застрибують. Вони, мабуть, сподіваються, що ти їм замість сніданку золоті злитки подавати будеш.

​Стефан лише криво посміхнувся, поправляючи рукавички.

— Гроші люблять тишу, Амелі. А мої «гості» люблять зовсім інше. Чекай тут і не сумуй. Якщо Дорея буде в гарному гуморі, можливо, вже завтра ми вирушимо до Храму.

​Він пішов, і я знову залишилася в тиші. Скарбничий... Цікаво, а чи знає скарбничий, що найдорожчий скарб у його домі зараз висить на стіні й дуже хоче з’їсти щось смачненьке? 

Час тягнувся нестерпно повільно. Коли він уже повернеться? У цій ванній кімнаті навіть вікна немає, щоб бодай приблизно знати, яка зараз година. Темрява чи світло магічних ламп — тут усе було однаковим.

​Треба буде попросити його перемістити мене кудись у приємніше місце. Можливо, в сад? Щоб дивитися на пташок, метеликів і справжнє сонце, а не на його нескінченні банні процедури. Я втомилася по хатах висіти — спочатку підвали, тепер це мармурове ув’язнення.

​Від нудьги я затягнула пісню шкарпетниці. Цю баладу я вивчила набагато краще за інші її пісеньки. Вона була про трагічне й водночас безглузде кохання між жабою та рибою. Мій голос відлунював від кахлю, створюючи химерне ехо, яке, напевно, чули лише миші у стінах.

​— «Він був зелений, вона була в лусці... зустрілися двоє в глибокій річці...» — виводила я, уявляючи, як жаба намагається подарувати рибі букет із водоростей.

​Якраз на моменті, де риба намагалася пояснити, що не може жити в болоті, двері ванної різко відчинилися. Я замовкла на півслові.

​На порозі стояв Стефан. Погляд був якимось дивним, не то втомленим, не то занадто зосередженим.

​— Що за жахливий репертуар, Амелі? — прохрипів він, підходячи до дзеркала. Від нього пахло дорогим вином, тютюном та жіночими парфумами. — Я ще в коридорі почув це твоє «ква-ква».

​— Це класика народної творчості, невігласе! — обурилася я, хоча всередині все затріпотіло від радості, що він нарешті повернувся. — Як прийом? Бачив тітку? Вона не намагалася тебе спопелити поглядом?

​Стефан важко зітхнув і вперся руками в мармурову стільницю перед дзеркалом.

​— Вона погодилася, — кивнув він, втомлено вдивляючись у власне відображення. — Завтра опівдні ми маємо бути в неї. Але, Амелі... вона не зраділа. Коли я згадав, що її люба племінниця потрапила в дзеркало-пастку мого діда, вона виглядала так, ніби побачила власну смерть.

​— Ну, на радісні вигуки та святковий торт я й не розраховувала, — хмикнула я, намагаючись приховати тривогу за іронією. — Головне, щоб вона не заборонила тобі вхід до Храму.