Глава 7

​Ну що, кілька днів він відверто з мене знущався, насолоджуючись купанням. Добре, хоч дівок його не бачила. Намилював він себе так повільно, наче він — Бог Спокуси. Він виходив із води, і краплі ліниво стікали по рельєфному тілу, змушуючи шкіру виблискувати під світлом магічних світильників. І найгірше: він щоразу завмирав перед дзеркалом, роздивляючись себе й грайливо підморгуючи власному відображенню.

​Це що, театр спеціально для мене, чи він завжди був настільки прибацаним? Вже аж смішно на це неподобство дивитися. Я навіть «шипіти» перестала та вирішила затаїтися, аби він нарешті заспокоївся і перестав випробовувати мою психіку на міцність. До одного дня…

​Якось зранку цей невгамовний з голим задом, вирішив поголитися. Він густо намастив обличчя піною і почав вправно водити лезом по шкірі, пильно дивлячись у дзеркало. Я аж застигла, спостерігаючи за цими впевненими рухами та за його темними очима, які дивилися ніби крізь саму мою душу.

​Що ж ти гарний такий, дурнику? Краще б ти був якимось стариганем із хронічним алкоголізмом, мені б спокійніше було. А то ще закохаюся і буду тут мовчки страждати до наступного століття.

Він якраз проводив лезом біля кадика, максимально задерши підборіддя. Я затамувала подих. Його шия була такою беззахисною в цей момент…

​Стефан раптом зойкнув та різко прибрав лезо від обличчя. Його рука здригнулася. Краплина крові полетіла прямо на дзеркало, а з маленької рани на шиї почала стікати тонка червона цівка. Він затис пальцями поріз та ошелешено почав оглядати дзеркало.

​— Якого біса? — здивовано вигукнув він, дивлячись на дерево рами.

​Що там трапилось? Мені зсередини нічого не видно, крім його переляканого обличчя.

— Чого вони світяться? — провів він закривавленими пальцями по рунах. Вони спалахнули блакитним світлом, поглинаючи його кров.

​— Ти про що? — запитала я, забувши про обережність.

​Стефан завмер. Його очі розширилися, а погляд нарешті сфокусувався не на власному відображенні, а ніби на моїх губах там, за склом. Він повільно, дуже повільно нахилився вперед, майже торкаючись носом холодної поверхні.

​— Хто тут? — голос його став холодним, як лід під час зимового сонцестояння. Магічна сила в кімнаті згустилася так, що в мене заніміли кінчики пальців. Він мене чує! Чітко чує!

​— Твоє сумління, — відгукнулася я, намагаючись надати голосу потойбічної глибини, хоча він все одно звучав як у ображеної відьми, яку занадто довго тримали в пасці. — Воно каже, що самомилування — це гріх. А ще — що чорні штори в спальні — це несмак. Ти що, в жалобі за власним розумом?

​Стефан різко відсахнувся, ледь не послизнувшись на мокрій підлозі. В його вільній руці миттєво спалахнуло темне полум’я. Ой мамцю, ще спопелить зараз, скажений!

​— Виходь, привиде, або я випалю цей будинок до фундаменту разом із тобою! — гаркнув він, і по стінах ванної пробігла магічна вібрація.

​— Куди я вийду, бовдуре?! — не витримала я і щосили гахнула кулаком у скло, — Я тут прибита над твоєю раковиною! Тут дверей немає!

​Стефан застиг із піднятою рукою. Вогонь у його долоні згас так само швидко, як і з’явився, залишивши лише тонкий запах озону. Він важко дихав, розглядаючи скло, яке щойно здригнулося від мого удару.

​— Ти... ти жінка? — прошепотів він, і в його голосі вперше прозвучало не тільки роздратування, а й дикий, неприхована цікавість.

​— Ні, я кущ малини! — огризнулася я, не стримуючи емоцій. — Звісно, жінка! Відьма, якщо бути точною. Амелі мене звати. І я спостерігаю за твоїм голим задом уже кілька днів, тож ми вже майже родичі! Прикрийся вже, бо сил ніяких немає дивитися на цей сором!

​— Чому ж сором? Ще ніхто досі не скаржився, — хмикнув він, а в його очах промайнула бісова іскорка задоволення. Але він все ж таки взяв рушник і лінивим рухом зав’язав його на стегнах. — Як ти туди потрапила, Амелі?

​— Випадково! Хотіла помити цю демонську хріновину після ярмарку та порізала пальця. Кров потрапила на раму — і все, привіт, дзеркальний світ! Мене засмоктало сюди на цілих п’ятдесят років! — злісно вигукнула я, сподіваючись на бодай краплю співчуття.

​— П’ятдесят років? Нічого собі! — Стефан несподівано реготнув, відкидаючи голову назад. — То це дійсно пастка. Тепер я розумію, що це за дзеркало.

​— Не бачу нічого смішного, ідіоте! — обурено відрізала я. — Ти хоч уявляєш, як це — сидіти замкненою в склі пів століття? Коли тебе ніхто не чує, коли життя навколо вирує, а ти залишаєшся лише глядачем? Ще й змушена дивитися, як усілякі збоченці творять перед тобою казна-що!

​Стефан миттєво припинив сміятися. Він знову підійшов до скла, але тепер у його погляді не було агресії, лише холодний, професійний інтерес мага.

​— Мій дід, Каспіан Фокс, був до нестями закоханий в одну відьму, але вона відшила його та вийшла заміж за відьмака, — тихо промовив Стефан, дивлячись на руни, що згасали. — Мабуть, він хотів її так спіймати та тримати при собі вічно. Але в нього нічого не вийшло — це дзеркало вкрали прямо з майстерні, як і два інших, які він готував для експериментів.

​— Якщо ти все це знаєш, то витягни мене звідси! — гаркнула я, відчуваючи, як усередині все закипає. — Ти ж маг, ще й онук того маніяка! Це ж треба додуматися — засунути кохану людину в скло, аби тільки з іншим щасливою не була!

​Стефан задумливо провів пальцем по порізу на шиї. Його кров на рамі вже підсохла, але руни продовжували пульсувати слабким світлом, наче серцебиття.

​— Витягти тебе... — він криво посміхнувся, — Це не так просто, як виставити дівчину зі спальні. Пастка замкнена на крові й складних чарах зв’язку. Щоб її відкрити, мені знадобляться записи діда і дуже вагома причина ризикувати своєю головою.

​— Ризикувати головою? Ти про що? — я здивовано притихла.

​— Всі його таємні записи заховані в Старому Храмі Першої Відьми, — серйозно сказав чоловік. — А ти знаєш, що темним магам туди вхід заборонений.