Глава 6

Прокинулася я вже вранці, судячи з яскравого світла в кімнаті, але чомусь догори дригом і обличчям у чиюсь темно-синю сорочку.

​— Мені точно не здалося. Я чув. Де ж дід заховав підказку? — пробурмотів голос Стефана десь зверху.

​Він крутив мене в руках, безцеремонно оглядаючи раму й колупаючи дерево пальцем. Світ навколо хитався, наче я знову опинилася в тому клятому ящику на ярмарку.

​— Мене зараз знудить! Переверни назад, дурню! — закричала я. Але він знову мене не чув. Що за несправедливість? Невже чари працюють тільки вночі, під акомпанемент його розпусти?

​— Руни вказують, що це пастка… Але для кого? Там хтось сидить? — він нарешті перевернув мене й уважно подивився в скло.

​Ех, який же він гарний, гад, особливо з такої відстані. Темні очі з довгими віями заворожують, наче зоряне небо в безмісячну ніч. Я навіть відчула його запах. Пахло м'ятним милом і терпкою деревиною.

​Я мимоволі простягнула руку, бажаючи доторкнутися до його ще вологого після душу волосся, але мої пальці знову вперлися в холодну скляну перешкоду. Ех, навіть помацати не можна… Я вже й забула, яка на дотик людська шкіра чи м’яке волосся. За п’ятдесят років пам'ять про дотики стерлася, залишивши лише холодну гладкість моєї в’язниці.

​— Агов! — крикнула я йому прямо в обличчя, але нуль реакції.

​Стефан лише нахмурився, провівши пальцем по рунам. Ну добре, подивимося, чи спрацює моя версія вночі. Цікаво, кого він сьогодні притягне? Руду? Чи, може, влаштує парад колишніх?

​Стефан ще трохи покрутив мене в різні боки, наче вибирав кращий ракурс, і нарешті повернув на місце над каміном.

— Фух, дякую, — прохрипіла я, — Бо в мене вже в голові паморочиться від твоїх дослідів.

​Він ще раз кинув на дзеркало дивний, підозрілий погляд, схопив свій піджак і вийшов, грюкнувши дверима. Я залишилася в тиші, наодинці зі своїми думками та запахом м’яти, який ніяк не хотів вивітрюватися з моєї скляної клітки.

Вночі він притяг уже двох дівок. І обидві блондинки, ще й однаковісінькі. Близнючки! Ой, мамцю, я потрапила в справжній дім розпусти? У нього точно проблеми — якщо не в штанях, то з головою. Стефан повільно роздягав їх по черзі, поки вони погладжували його тіло, важко дихаючи через рот. Ніс забитий, чи що? П’ятдесят років минуло, а нежить у Люміці все ще не лікують...

​Потім ці курки почали роздягати вже його, старанно облизуючи голу шкіру. Який жах! Мало того, що хворих до себе притяг, так ще й нагодувати забув.

​Коли вони вляглися на ліжко втрьох і почали демонструвати ще більше непристойних рухів, я не витримала. Моє терпіння луснуло з таким тріском, що дивно, як камін не розвалився.

​— Поверни мене в підвал до щурів! — заволала я щосили. — Краще вже їм пісні співати, ніж дивитися на це збочення!

​Стефан знову завмер. Судячи з різкого зойку, він від несподіванки боляче прикусив вухо одній із дівчат.

​— Вибач, Сью, — пробурмотів він, машинально цілуючи вкушене місце.

— Я Дрю, Стефане! — ображено вигукнула дівчина, потираючи вухо.

— Та яка різниця! — відмахнувся він і різко підвівся. — Ви чули шепіт із дзеркала?

​Він дивився прямо на мене — серйозно, пильно, майже з погрозою.

— Ні… — розгублено відповіли дівчата, перезираючись одна з одною. Мабуть, вирішили, що в красунчика-мага остаточно поїхав дах.

​— Я божеволію… — прошепотів Стефан, проводячи рукою по обличчю. А потім раптом рявкнув: — Йдіть звідси!

— Що? — в один голос перепитали вони, кліпаючи нафарбованими віями.

— Я кажу — забирайтеся з мого дому! Я сьогодні не в настрої. Швидко! — прогарчав він, наче розлючений вовк, у якого намагаються відібрати здобич.

​Близнючки, не чекаючи другого запрошення, підхопили свої сукні й зникли за дверима швидше, ніж я встигла кліпнути. Стефан залишився посеред кімнати голяка, важко дихаючи. Він повільно підійшов до дзеркала і вперся лобом у холодне скло — прямо туди, де за перешкодою стояла я.

​— Хто ти? — тихо запитав він. — Якщо ти плід моєї уяви, то ти занадто галаслива. Що ж ти там шепочеш? І чому тільки вночі?

​Я завмерла, дивлячись на його перелякані, але рішучі очі. Відстань між нами була такою малою, що я бачила кожну золотаву цятку в його темних зіницях.

​— Мені звідки знати?! — пробурчала я на повен голос. — Ти ж у нас «всемогутній» темний маг, ось і знайди причину! Тим паче твій дід створив цю кляту пастку. Мисливець недороблений…

​— Ось знову! Ти хочеш мені щось сказати? То кажи голосніше! — нагримав він на мене, хмурячи невдоволені брови. — Такий вечір мені зіпсувала своїм «ш-ш-ш». Зміюка!

​— Це я зміюка?! — загаласила я щодуху, обурена такою несправедливістю. — Збоченець хворий!

​— Там точно хтось є, — задумливо промовив він, ігноруючи мої образи, які для нього звучали як шурхіт прибою. — І не шипи на мене, а то повішу тебе у ванній. Там хоч звук води перекриє твоє бісяче шипіння.

​Ой ні, тільки не у ванну! Раптом він там ще щось гірше витворяє? Краще вже мовчати.

​— Мовчиш? Злякалася, зміюко? — задоволено констатував він, помітивши мою раптову тишу.

​— Йди до дупи, ідіоте! — пробурчала я, схрестивши руки на грудях.

​— Я попереджав. Пішли, повисиш там трохи для профілактики, — хижо усміхнувся він і почав знімати мене зі стіни.

​— Ні, ні, ні! Тільки не ванна! Стефане, стій! — закричала я, але мої слова знову розбилися об скло.

​— Я точно збожеволів. Розмовляю з дзеркалом, — пробурмотів він, переступаючи поріг і вносячи мене до великої, викладеної мармуром ванної кімнати.

​Він повісив мене навпроти величезної дерев’яної ванни на лапах. Тут було вогко, пахло дорогими оліями та… неминучою катастрофою. Стефан підійшов до кранів, і за мить кімнату почала заповнювати пара.

​— Ну що, посидь тут і подумай над своєю поведінкою, — сказав він, дивлячись на своє викривлене через пару відображення. Потім він повільно поліз у воду, демонструючи мені свої принади.