Глава 5

​Прокинулася я від того, що в кімнату крізь шпарину в шторах вдарило яскраве сонце. Голова гуділа, хоча я нічого не пила. Ще один мінус дзеркального життя — похмілля є, а задоволення від вина немає. Блондинки вже не було, мабуть, Стефан виставив її ще до світанку. А сам господар стояв посеред кімнати в одному лише рушнику на стегнах.

​Він виглядав… похмурим. Жодного сліду вчорашнього самовдоволення. Стефан повільно підійшов до каміна і завмер прямо перед моєю рамою. Він не дивився на своє відображення — він дивився крізь нього, ніби намагаючись випалити поглядом те, що ховалося всередині.

​— Голос точно був звідси… — замислено промовив він сам собі, торкаючись кінчиками пальців холодної поверхні скла.

​— Та звідси, звісно! Ти мене чуєш? — закричала я так, що, здавалося, скло мало піти тріщинами. — Гей, красунчику! Я тут! 

​Але він ніяк не відреагував. Його погляд залишався відчуженим. Все? Чари закінчилися? 

​— Дивно… — продовжував він свій монолог, ігноруючи мої істеричні стрибки. — Це точно дідове дзеркало. Але навіщо він його зробив і що в нього вклав — треба з’ясувати.

​Дідове? То це не просто антикваріат з ярмарку, а все ж сімейна реліквія?

​Поки я перетравлювала цю новину, Стефан, недовго думаючи, одним рухом скинув рушник.

​— А-а-а! Боги! — заверещала я, хоча знала, що він не чує. — Ну хоч якесь би попередження дав! Антракт! Завіса!

​Я миттєво заплющила очі й затулила обличчя руками, хоча в моєму стані це було чистою формальністю. Безсоромник клятий! 

​— Ти хоч уявляєш, що за таке в моєму селі тебе б змусили зі мною одружитися? — пробурмотіла я собі під ніс, відчуваючи, як щоки починають палати.

​Почулося шарудіння тканини, мабуть, він нарешті згадав про існування штанів. Я обережно розплющила одне око. Стефан уже застібав сорочку, дивлячись у вікно, де Люміц поступово оживав під ранковим сонцем. Його обличчя було зосередженим. Він явно щось замислив.

​Я знову на весь день залишилася одна, як тільки він пішов. Настрій був паскудний. Мене все частіше накриває гнів: усі живуть своє щасливе життя, поки я тут помираю від нудьги. Ну чому я? Що поганого я зробила Всесвіту, що він мене так покарав? Я все життя намагалася бути хорошою відьмою. Нікому навмисно не шкодила, звісно, якщо мене не чіпали першими. Я ж мріяла зовсім не про магічні дуелі та владу, а про власну кондитерську. Пекти тортики в мене завжди виходило куди краще, ніж чаклувати.

​До цієї скляної пастки я навіть знайшла під оренду чудову, маленьку, затишну пекарню з крамницею. Чекала тільки закінчення навчання і все. А тепер усі мрії пішли коту під хвіст. Хоча бабуся завжди казала, що на мене чекає велике майбутнє, що я стану Головною відьмою Ноксберії. Це найвищий статус. Він дає владу, золото та вплив на самого короля, адже монарх завжди прислухається до порад найсильнішої. Про це мріє кожна відьма в нашому світі.

​Тільки не кожній це по зубах. Треба мати силу, вищу за інших. Її перевіряють на Відьомському камені. Кожна дівчинка, якій виповнилося десять років, проходить цей ритуал: у повний місяць треба прийти до Старого Храму Першої Відьми та провести там ніч. Тільки відьмакам цього робити не треба, Головними можуть бути тільки жінки. Ритуал повторюється кожні десять років. На світанку слід доторкнутися до каменя, і якщо він спалахне білим світлом — ти обрана бути Головною Відьмою до наступного ритуалу, поки не з’явиться хтось сильніший. І так у кожному із п’яти королівств нашого світу. У кожного королівства свій Храм з таким каменем, до якого прийшла і він засяяв, там і будеш Головною. 

​Але я так і не спробувала жодного разу. Коли мені стукнуло десять, мати навідріз відмовилася везти мене до Храму. Вона до смерті боялася, що з неї будуть насміхатися через «дочку-невдаху», яка згасить камінь своєю незграбністю. У двадцять я знову не поїхала — раптово підхопила таке запалення легенів, що ледь не віддала богу душу. А потім просто забила. І так зрозуміло, що я точно не найсильніша серед відьом. Після смерті бабусі камінь спалахнув під рукою тітки Дореї, тож вона поки тримає статус. Вона — королева, а я — примара в золоченій рамі…

​Історія вчорашньої ночі повторилася з точністю до жесту. Тільки сьогодні блондинку замінила брюнетка, але з такими ж величезними «очима». Точно збоченець.

​— Кобелина! — закричала я, коли він без зайвих прелюдій повалив її на ліжко обличчям у подушки та прилаштувався позаду. — У тебе що, хвороба якась? Постійно в штанях чухається, то треба об когось почесати?

​Він різко зупинився і кинув швидкий погляд на мене. Я, відчувши смак перемоги, заголосила ще гучніше:

— Що, свідки не влаштовують? Так сам мене сюди притяг, збоченець немитий!

​Стефан відскочив від брюнетки, яка спантеличено кліпала віями, і голяка підбіг до дзеркала.

— Любий, що сталося? — здивовано запитала вона, прикриваючись ковдрою.

— Ти чуєш якийсь голос? Наче жіночий шепіт… — запитав він, пильно вдивляючись у скло.

​— Шепіт?! Та я горлянку рву, щоб ти мене почув! Агов, бовдуре! — крикнула я прямо йому в обличчя.

— Знову щось шепоче… — промовив він, і в його очах промайнув справжній шок.

​— Стефане, ти мене лякаєш. Нічого я не чую! Можливо, ти просто перевтомився? Йди-но сюди, я допоможу тобі розслабитися, — промуркотіла ця чорна кішка, простягаючи до нього руки.

— Напевно, ти права. Треба менше працювати, — він розвернувся до мене задом і, мов хижак, знову накинувся на свою здобич.

​Я лише закотила очі й миттєво занурила себе в сон. Мені бридко на таке дивитися. А Стефану явно варто перевірити не лише дзеркало, а й власну голову на наявність розладів.