Глава 3

​Третьою моєю власницею була капризна дамочка, яка щоранку шукала у своєму відображенні нові зморшки. Якби вона знала, що в цей час я старанно показую їй язика, вона б посивіла в ту ж мить. Шкода, що я не змогла до неї докричатися. Я ж бо — чудовий засіб від старіння! Могли б помінятися. Сидиш собі в рамі, і жодної тобі зморшки десятки років. Я б залюбки дивилася на свої власні ознаки віку, аніж на обличчя цієї крикливої тітки.

​Як же вона нестерпно верещала! З кожним роком — усе вище й гучніше. Одного разу вона навіть намагалася розбити дзеркало кочергою, звинувачуючи мене в тому, що я «бракована» і показую неправду. Розбити, на жаль, не вийшло — скло зачароване на совість. А я так сподівалася, що або вилечу звідси, або зникну назавжди, щоб переродитися в якусь чайку й вільно літати над морем.

​Четвертий власник взагалі тримав мене в підвалі під купою старого мотлоху. Саме тоді я навчилася лаятися так, що навіть щури сором’язливо притискали вуха. Краще б уже бабуся-шкарпетниця! Та хоч інколи піснями мене розважала. Я навіть вивчила кілька її хітів і влаштовувала щурам сольні концерти від нестерпної нудьги. Здається, вони були не проти, бо жодних заперечень я не чула. Хоча, можливо, вони просто втекли, а я й не помітила.

***

​П’ятдесят років я замкнена в цьому клятому дзеркалі. Пів століття без сонячного світла, якщо не рахувати вікна, які були у попередніх власниць, без нормальної їжі та, найголовніше, без можливості сказати комусь в очі, який він ідіот. Як я про це дізналася? Дуже просто. Мене знову витягли на ярмарок, і там поруч лежала газета з датою друку.

​Сказати, що я очманіла — це нічого не сказати. Як я досі не збожеволіла — не знаю. Хоча, який божевільний визнає, що він такий і є? За цей час моя магія всередині дзеркала стала дивною: я почала відчувати кожен рух повітря з того боку. Коли я співала непристойні пісеньки, перехожі злякано косилися на раму. Іноді мені здавалося, що вони щось чують, але я все одно залишалася для них лише шматком старого скла. Це мене вкотре засмутило, тому я знову занурила себе в сон.

Аж поки одного дня я не почула впевнені кроки. Це не був старечий човгаючий крок чи шурхіт жіночої сукні. Це була хода людини, яка звикла, що їй належить весь світ. Отже, я вже не на ярмарку. Знову новий власник. Цікаво, хто цього разу?

​Тканину здуло з рами одним різким рухом — мабуть, спрацювало якесь повітряне закляття. Світло боляче вдарило в очі, і я вперше за п’ятдесят років затамувала подих від захоплення. Навпроти мене стояв високий чоловік із трохи хвилястим чорним волоссям, що спадало йому на плечі. Очі кольору передгрозового неба і посмішка, від якої моє дівоче серце зрадницьки йокнуло. Який красунчик! Ну, тепер мені точно буде не сумно. Він шкарпетки в’язати не стане, це я вже бачу.

​Він повільно провів пальцем по рамі, прямо по тих рунах, що колись випили мою кров.

— Нарешті я тебе знайшов, — промовив він низьким бархатистим голосом, від якого в мене по шкірі побігли мурашки. — Повішу тебе в спальні, щоб більше ніхто не вкрав.

​Це він про що? Невже я така цінна реліквія? Чоловік підхопив раму й поніс мене через величезну вітальню. Обставлена вона була зі смаком, але суто чоловічим. Жодного натяку на присутність жінки — навіть маленького кактуса на підвіконні немає. Лігво самотнього вовка, чи що?

​Кам’яними сходами ми піднялися на другий поверх. Він відчинив двері й заніс мене до спальні, повісивши прямо над каміном. Ну, хоч тепло буде.

​Я одразу почала роздивлятися своє нове житло. Непогано, але дещо похмуро. Кімната була величезна, і більшу її частину займало широке ліжко, застелене чорним шовком. Велика шафа з темного дерева біля виходу, письмовий стіл, завалений паперами та книгами біля вікна... Воно, до речі, було від підлоги до стелі, з невеликим підвіконням, але сонячне проміння ледь продиралося крізь важкі чорні штори. Щось забагато темряви — таке зазвичай полюбляють темні маги.

​О Боги, невже я потрапила до одного з них? Ці самозакохані бовдури завжди зневажали нас, відьом. Хоч магія у нас і схожої природи, вони вважають нас «нижчим сортом», бо поважають лише силу. А сили у відьом менше. Ще нижче на сходинку — світлі маги. Вони не такі пихаті, як темні, але ті ще відлюдники: кучкуються окремими селищами подалі від усіх, щоб не потрапити під роздачу.

​Ця німа війна триває століттями. На папері — мир, а на ділі — нескінченні пакості. То крамниці суперників затоплять, то викличуть нестерпний свербіж, якщо хтось випадково наступив на ногу в черзі. А тварин балакучими робити — то взагалі «святе». Я ще розумію — кота розговорити, але дехто пробував розговорити курей. Нікому не раджу! Вони ж не замовкають ні на мить: кожне зернятко обговорять, усіх сусідів перемиють. Жах! 

До вбивств справа не доходить, але ці дрібні капості виснажують не гірше за справжню битву.

Мій новий власник тим часом скинув дорогий піджак на крісло і почав розстібати ґудзики на сорочці. Я миттєво забула про все на світі. Які там кури, коли така картина перед носом?!

— Ой, — прошепотіла я сама до себе, прикипівши поглядом до його м’язистого тіла. — Здається, я готова просидіти в цьому дзеркалі ще пів століття, якщо він робитиме це щовечора.

###
Як вам перше враження?))
Нові глави буду публікувати через день!)))