Глава 2

​Хто б сумнівався, що мою відсутність помітили лише через рік. ЦІЛИЙ РІК мої рідні не з’являлися, щоб перевірити, куди я зникла. Ні, я, звісно, знала, що зі мною непросто, але щоб настільки нікому не потрібна? Якби я могла плакати, то вже б давно втопила цю скляну в’язницю у власних сльозах. Але тут така опція неможлива. У цьому клятому дзеркалі взагалі нічого неможливо, окрім як марно кричати та бити в скло з іншого боку реальності.

​Один плюс — економія на харчах, воді та всьому іншому. Я тут навіть не ходжу й не сиджу, ніби просто зависла у повітрі, застигла в одній точці. Зрушити бодай на сантиметр — хрінушки. Що я тільки за цей рік не випробовувала! Варіанти порятунку вичерпалися, як терпіння мого першого лисого хлопця. Була одна надія: що рідні кинуться мене шукати та рятувати, але і тут мене ніби в брудну калюжу кинули.

​Мої батьки мене не чули. Поки я зривала горло, намагаючись привернути до себе увагу, вони пакували моє життя в коробки. Тато хмурився, а мама зітхала, розкладаючи мої сукні. Вони вирішили, що я «дочаклувалася» так, що знищила саму себе невдалим експериментом, або випадково перетворилася на жабу й поскакала до найближчого болота шукати кращої долі. 

​Я змирилася… Остаточно змирилася тоді, коли мене, тобто дзеркало, накрили щільною темною тканиною і запхали в дерев’яний ящик. Я здогадувалася, куди саме мене відправлять. І це точно не батьківський дім, бо мати ніколи б не притягла сумнівну магічну річ до хати. На відміну від мене.

​Якби вона знала, що сталося насправді, я б точно почула її фірмове: «А я тобі казала? Треба було маму слухати, дурне дівчисько!». І знаєте що? Цього разу я з нею повністю згодна. Але від моєї згоди ситуація не кращала.

​Як звідси, в біса, вибратися? Де в цій демонічній хріні вихід?!

Мене одразу відправили на ярмарок. Я зрозуміла це за звуком, бо такий гул ні з чим не сплутати. Ось я і повернулася туди, звідки притягла свою в’язницю. Тільки тепер вона йшла з «бонусом» у вигляді мене. Шкода, що доводиться розмовляти сама з собою, але що поробиш — тут я і головний герой, і єдиний глядач.

​Торговець дав за мене всього дві золоті монети. А з мене ж здер цілих п'ять! Який чудовий бізнес — продавати одну й ту саму річ безліч разів. Можливо, я тут навіть не перша? Чесно кажучи, я б не відмовилася від якогось сусіда. Бажано — симпатичного чоловіка. Ну а що? Молода кров, чи як там кажуть. Удвох у тісній рамі було б принаймні не так холодно... і значно цікавіше.

​Але замість красеня-сусіда моїми супутниками стали темрява та нескінченне очікування.

​Купили мене тільки через кілька місяців. Я вже вкрай втомилася від того, що цей торговець без кінця совав мене туди-сюди з ящика. Від постійного захитування почало нудити. Але я все одно раділа: життя за склом мало хоч якось змінитись, може, новий власник виявиться цікавішим? А десь глибоко у своїй «чорній» душі я потай мріяла помінятися з кимось місцями. Чесне слово, я вже так виснажилася, що з радістю поступилася б цим «елітним житлом» будь-кому.

​Новою власницею стала старенька, яка повісила мене у вітальні й чотири роки поспіль катувала ритмічним стукотом спиць та піснями. Нащо їй стільки шкарпеток? У неї ж навіть онуків не було! Не бабуся, а якась панчішно-шкарпеткова фабрика. Проте саме завдяки тому, що я від нудьги рахувала кожну петлю, я… навчилася спати! Я змогла занурювати себе у стан, схожий на анабіоз. Я ніби зовсім зникала з цього світу: ні снів, ні відчуттів. Хоч якийсь спосіб пропустити ці нескінченні тортури.

​За цим сном я й не помітила, як опинилася в іншому домі. Скільки ж я спала? І що сталося з бабусею?

Наступним моїм катом на цілих десять років став старий антиквар. Він мав звичку протирати мене ганчіркою так повільно, що мені хотілося вистрибнути зі скла й дати йому копняка для прискорення. А ще він полюбляв вискубувати волосся з носа прямо перед моїм «обличчям». Гидота! А потім знову брався мене протирати… тими ж руками.

​Мабуть, це і є те саме пекло, яким мене лякали сусідські відьми, коли я замість однієї синички випадково накликала сотню диких гусей. Ті птахи так «прикрасили» їхні будинки та вікна, що галасу було на все королівство. Добре, хоч відмивати не змусили. Тоді мене врятувала тітка Дорея, яка стала Головною відьмою королівства після смерті бабусі. Вона все виправила одним закляттям чистоти, а вітром здула тих гусей кудись у сусіднє королівство.

​Хоча було дивно, що вона вирішила мені допомогти. Тітка з самого дитинства мене недолюблювала. Завжди дивилася на мене так, ніби я — порція гидкої блювотної настоянки. Досі не розумію, чим я їй не вгодила? Наче при ній нічого не чаклувала, тож постраждати від моєї магії вона не могла. А втім, хто цих відьом розбере?!