Глава 1

Знаєте, що кажуть про відьом, які плутають закляття? Нічого хорошого. Зазвичай професори в Академії просто закочували очі й радили мені вийти заміж за якогось терплячого фермера, поки я не перетворила Люміц на гігантський гарбуз.

​Але я — Амелі Рованс, і я маю диплом! Щоправда, викладачі вручали його мені з такою швидкістю, ніби він був замінований. П’ять років навчання — і я впевнена, що чомусь-таки навчилася. Тепер у мене нове самостійне життя, хоча слово «самотнє» підходить куди більше.

​Батьки? О, вони у мене є і можливо люблять. Десь там, у глибокій провінції нашого королівства Ноксберії, серед гусей і спокою. Вони пишуть мені листи раз на пів року, і в кожному другому читається приховане прохання не приїжджати на свята. Бо минулого разу, коли я намагалася допомогти татові з урожаєм, наші яблука почали гавкати на перехожих. Це було ніяково. Для яблук — особливо.

​Тому я жила сама в столиці, у старому будинку моєї покійної бабусі. Тут було затишно, пахло сушеною м’ятою і моєю безнадійністю. Бабуся була величною відьмою, навіть — Головною відьмою королівства, чого не скажеш про мене.

​Сама не розумію, що зі мною не так. За двадцять два роки життя я так і не змогла опанувати власну магію. Хоча ні, до восьми років у мене все виходило — поки була жива бабуся. Але потім щось зламалося. Можливо, стрес чи дитяча травма, адже не кожній дитині доводиться бачити, як на її руках помирає найдорожча людина у світі.

​Вона мене ростила, навчала, любила. Завжди казала, що я досягну успіху зі своєю силою. Але зараз я розумію: якби бабуся була жива, вона б померла від сорому, побачивши, якою я виросла. Я дійсно намагаюся робити все правильно. Але навіть коли читаю закляття з книги, слова раптово змінюються і виходить щось зовсім інше. Наче хтось спеціально плутає останні літери на моєму язиці, варто мені лише почати промовляти їх уголос.

​Через це у мене купа проблем і катастрофічний дефіцит спілкування. Всі бояться мене, бо вже неодноразово потерпали від неконтрольованих наслідків моїх невдач.

​В особистому житті все було так само «казково». За час навчання я мала трьох хлопців. Перший втік через два дні, бо замість того, щоб висушити його волосся після дощу, я зробила його лисим. Добре, що хоч відросло незабаром, але після того випадку він обходив мене десятою дорогою, прикриваючи голову капелюхом.

​Другий протримався тиждень. Але також накивав п’ятами, коли я вчергове перетворила його на жабу, намагаючись просто підігріти чайник.

​Третій здивував своєю впертістю — страждав від моєї магії цілих пів року. Я дивувалася: наскільки ж у нього залізне терпіння чи це велике кохання до мене? Та де там… Усе виявилося простіше. Мій «коханий» виявився по хлопчиках, а я була лише зручним прикриттям для його рідних. Після побачень зі мною він стрімголов біг до коханця.

​Виявила я це випадково. Того дня я мала їхати до батьків на вихідні, бо у батька був день народження, і я готувала сюрприз. Ключі залишила своєму хлопцеві, Віктору. Але на практиці із зіллєваріння я замість еліксиру сну, примудрилася зварити вибухову фарбу. Покарання було суворим: усі вихідні відмивати зелені плями зі стін Академії… вручну. Лише вода та ганчірка, і ніякої магії.

​Додому я повернулася пізно ввечері, вкрай виснажена. Світло у вікнах мене здивувало, але я подумала, що Віктор прийшов перевірити, чи все гаразд. Та коли зайшла всередину й почула характерні стогони, зрозуміла: перевіряє він щось зовсім інше. Я піднялася на другий поверх і без стуку відчинила двері спальні. На моєму улюбленому килимі посеред кімнати стояли навколішки, і абсолютно голяка, мій Віктор та його кращий друг Лері. Той мені ніколи не подобався, завжди нагадував щура, який постійно десь поруч нишпорив, пхаючи свій ніс з рідкими вусами куди не слід.

​Усі ж знають, що відьму злити не можна? А відьму, яка плутає закляття — і поготів. Я хотіла вилити на їхні голови відро крижаної води, а натомість викликала рій розлючених бджіл. Ох і верещали вони! Усіх сусідів перелякали. Ну і «прикриття» пішло по тому самому місцю, куди їх найбільше жалили. З тих пір до мене ніхто й близько не підходив. Прикро, звісно, але на цьому життя не закінчується.

​Сьогодні я вирішила влаштувати собі свято на честь закінчення Академії. Пішла в центр міста на ярмарок, щоб купити подарунок. А чому б і ні? Для себе коханої нічого не шкода.

​Люміц — столиця нашого королівства, завжди галасливий та дикий. Тут стільки люду, що місто нагадує велетенський мурашник. Іноді такий натовп на кожен квадратний метр стомлює, але що вдієш. Проте, саме тут можна знайти унікальні речі. Є лавки, які приймають мотлох у перехожих за непогані гроші, тому на ярмарку яблуку ніде впасти: хтось несе своє, хтось купує чуже.

​Я прийшла саме за таким «скарбом». Іноді в купі сміття можна відкопати діамант за копійки. І ось я в самому центрі гамору. В кишені — кілька монет, у голові — порожнеча, а перед очима — воно. Дзеркало. Величезне, в темній рамі, вкритій шаром пилу завтовшки з мій магічний борг.

​— П’ять золотих, — прохрипів торговець, який виглядав так, ніби не спав із часів заснування світу. — Антикваріат. Сімейна реліквія.

​Я глянула на руни. На другому курсі нам казали: якщо руна схожа на дупу єдинорога — це до врожаю. Та, що була на рамі, здалася мені дуже схожою на «Вічну молодість». Або на «Чисту шкіру». Ну, я так собі розшифрувала. Нікому не зізнаюся, що мала «двійку» з давніх мов.

​Притягнувши цей скарб додому, я вирішила: нова епоха життя має початися з чистоти.

— Ну що, красунчику, зараз ми тебе почистимо, — пробурмотіла я, озброївшись ганчіркою. Вирішила не ризикувати заклинанням чистоти, щоб не зруйнувати це гарнюнє дзеркальце.

​Мабуть, я занадто сильно терла, бо випадково подряпала палець об гострий край рами. Крапля крові потрапила прямо на одну з рун. Раптом вона спалахнула сліпучим блакитним світлом. Повітря стало густим, як кисіль, і мене різко смикнуло вперед. Знаєте це відчуття, коли падаєш уві сні? Так-от, це було гірше. Мене наче пропхали крізь вушко голки разом із моїми ілюзіями про щасливе майбутнє.