8. Не всі хочуть пам'ятати 

Марк знову сідає на стілець навпроти мене, пронизує поглядом синіх очей, наче хоче прочитати всі мої думки, кожну приховану думку чи згадку, що живе десь у глибині свідомості.

– Агато, – починає він, і я одразу відчуваю, що далі буде щось важливе. – Я знаю, що ти теж це переживала. – каже спокійно, однак голос зривається. Однієї секунди і однієї зміни тональності стає досить, аби я помітила. 

– Що саме? – питаю, намагаючись вдавати нерозуміння.

– Провали в пам’яті. В тебе вони також були, правда? 

Я завмираю.

– Ти говориш нісенітниці. – кажу надто різко. 

– Я бачив твою медичну картку, – відповідає він без тіні співчуття чи бодай такту. Викладає свій, ну точно ж не останній козир з рукава. – У тебе були ті ж симптоми, хіба що без супер-здатності запам'ятовувати. Провали, дивна поведінка, терапія. Але тобі вдалося позбутися цього.

– Ти не знаєш, про що говориш, – шиплю я, відчуваючи, як всередині важкою неконтрольованою хвилею піднімається паніка.

– Я знаю, Агато, значно більше, ніж ти думаєш, – каже він, нахиляючись ближче. – Ти – моя єдина нитка до розгадки. Я хочу зрозуміти, хто я, чому це сталося зі мною. І я впевнений, що це якось пов’язано з тобою. А ти хіба не хочеш? Знати правду? 

– Це божевілля, – відповідаю, загортаючись в ковдру, бо холод попри плюс 25 градусів на електронному табло годинника пробирає до кісток не менш сильно, аніж коли я висіла на вітрі в одному задертому светрі. – Я нічого не знаю. Я була ще меншою, ніж ти, коли мене удочерили. Я навіть не пам’ятаю, як це сталося.

– Якщо ти змогла вилікуватися, я теж зможу. Якщо ми спробуємо поєднати наші зусилля, то зможемо знайти причину цього…

– Лікування – ось що треба шукати, а не копирсатись в минулому! – відповідаю я, але він, здається, вже не слухає мене. В синіх очах – темна пелена… Знову провал? 

Я встаю, намагаючись триматися подалі від нього.

– Послухай, Марку, ти говорив, що викрав мене, аби я допомогла тобі написати книгу, так? Але те, що ти зараз робиш і кажеш – це вже зовсім інше. Ти хочеш копирсатися в моїх спогадах, у речах, які я навіть для себе хотіла б забути. Справа ж не в книзі так? А я ще, чорт забирай, навіть на книгу не погодилась!

– Це вже не важливо для мене, – каже він, підіймаючись. Вперто, твердо. Він мене не чує! 

– А для мене важливо! – підвищую голос, несподівано навіть для себе. –  Я – людина, яку ти викрав! Це кримінальна відповідальність взагалі-то! Так не просять про допомогу! Ти хоч трохи думаєш про те, що я відчуваю?

Марк підходить ближче, а я задкую, поки моя спина не притискається до стіни. Тепер він зовсім поруч, стривожений, напружений, очі горять крижаним полум’ям.

– Думаю, – каже він тихо, але від того голос звучить ще більш загрозливо і моторошно, – Весь цей час я думаю, Агато, що ти єдина, хто може мені допомогти. Єдина, хто взагалі розуміє, що я відчуваю.

– Відпусти мене, – шепочу, відчуваючи, як його близькість огортає мене тривожним, пекучим теплом. Від того, що він так близько, по тілу пробігають тремткі розряди струму. Наче маленькі кульові блискавки під шкірою. Це не страх. Я його не боюсь! А от власні дивні відчуття мене лякають. 

– Я не можу, – відповідає і його голос м’якшає, а пальці злегка торкаються моєї руки. Від цього дотику по шкірі пробігають мурахи.

Ми стоїмо так кілька секунд, які здаються вічністю. Він настільки близько, що я чую його дихання, бачу кожну ледь помітну зморшку на його обличчі. Моє серце б’ється так голосно, що, здається, його чує навіть Рой, який дрімав біля каміна, а тепер уважно дивиться на нас, готовий, мабуть, захищати свого господаря від мене. 

– Що ти хочеш від мене? – питаю, ледве стримуючись, аби голос не тремтів, не зірвався. 

– Правду, – каже він, але звучить це так, наче хоче він чогось значно більшого…

Коли наша розмова заходить в глухий кут, Марк, здається, заспокоюється, зупиняється й більше на мене не тисне. А я тим часом маю змогу трохи зібратись з думками. Врешті-решт, чого б він від мене не хотів і як би не впирався – я не збираюся бути іграшкою в чужих руках, чи слухняною лялькою. Так, я розумію, про що він говорить, і його біль теж. Та це не означає, що я дозволю копирсатись в моїй голові та тримати мене, наче рабиню в його похмурому маєтку! Навіть незважаючи на те, що я вже кілька хвилин крадькома з-за чашки з охололим, але все ще смачним глінтвейном, розглядаю його. 

Гарний і таємничий. Високий, брутальний, під футболкою грають виразні м'язи, сині очі ладні звести з розуму одним лише загадковим поглядом. Татуювання на руці і легка “дизайнерська” неголеність додають перчинки…

Картинка, а не чоловік!

Я б на такого в буденному житті навіть не подивилась.

Надто багато вроди робить чоловіка або самозакоханим, або надто проблемним. Схоже, тут маємо два в одному. Але чому тоді я не можу відвести очей від вольового підборіддя з невеликим шрамиком, виразних вилиць, трішки нахмурених брів? В дзеркальних дверцятах шафки бачу себе. На його фоні здаюся собі надто невиразною: завелика футболка повністю приховує всі плюси й мінуси фігури, скуйовджене волосся з мідним відтінком, який я з підліткового віку маскувала фарбами, вже потребує миття та укладки, макіяжу на очах з сумно опущеними кутиками (от же дістався подарунок від долі!) звісно вже немає. Схоже, якби не ці загадки і таємниці минулого, він би на вулиці теж пройшов мимо, навіть не помітивши мене.