5. Грозовий… провал 

По дорозі до будинку Марк знімає свою розірвану від падіння куртку і накидає мені на посинілі від холоду плечі. 

– Це був мій улюблений светр, – зітхаю, обхоплюючи плечі руками. Чомусь після карколомного падіння мені вже й не соромно було стояти перед Марком в одній білизні. 

– Тепер це дві улюблені половинки светра, – криво усміхається, впускаючи мене в будинок. 

Ройчер біжить за нами, з цікавістю спостерігаючи. Здається, в його очах німе питання, типу: “Господарю, ти що, навіть не сердишся на неї?”

Це питання так відверто читається в янтарних хитрих очах, що я, доки Марк вмикає на всю потужність систему опалення, крадькома показую собаці язика. А що? Сам винен, нащо гавкав? 

Незважаючи на те, що в домі тепло,  холод не те що відчувається на моїй шкірі, а здається, вростає в неї, стає часткою її. Від цього все тіло тремтить так, що всі м'язи вже страшенно втомилися і болять, а серце грюкає голосніше настінного годинника на стіні. 

– Сідай, – наказує Марк і вказує на невеликий м'який диван біля каміна. Я машинально підкорююся, а через те, що ноги досі тремтять і підламуються, не сідаю а просто провалююсь в м'які подушки на ньому.

Марк зникає на мить, потім повертається з великим пледом і загортає мене в нього. Його рухи різкі, точні, але, водночас них відчувається турбота. Він опускається на коліна переді мною, бере мої руки й починає розтирати їх своїми великими теплими долонями.

– Що ти робиш? – здивовано запитую, хоча навіть не пробую вирватися. Мені… приємно… 

– Рятую твої руки, – відповідає, не підводячи голови. – Ти вся холодна, як лід. Треба відновити кровообіг.

– Можна було б запитати, – пробую нарешті заперечити, але в голосі немає справжнього спротиву. Від його дотиків і тепла мені справді стає краще. 

– І втратити час? – буркає він, продовжуючи енергійно розтирати мої пальці.

Його дотики сильні, але несподівано приємні. Тепло від рук розходиться по моїх долонях, немов невидимі хвилі, і поступово доходить до ліктів. Мої пальці, що досі були змерзлими, починають поколювати, мов затерплі, і трохи ворушитися.

– Відчуваєш? – питає Марк, глянувши на мене. Його очі такі уважні, що я можу лише мовчки кивнути. 

Уся ситуація дивна і незручна, але чомусь у мене не виникає бажання протестувати. Навпаки, кожен його рух викликає теплу хвилю всередині.

– Здається, вже трохи краще, – каже він із легкою усмішкою, побачивши, як я опустила очі.

– Це просто… ефективно, – бурмочу, намагаючись знайти хоч якесь виправдання своїй розслабленості перед своїм, взагалі-то викрадачем.

– Добре, що мої дотики тебе не лякають.

Не відповідаю. А що я маю сказати? Що ці дотики, попри всю їхню раптовість, приносять мені не лише фізичне тепло? Що я навіть не уявляла, як приємно відчувати таку турботу?

Його руки ковзають трохи вище, до моїх зап'ясть, і я відчуваю, як напруга, що досі тримала мене в полоні, поступово розчиняється, а кляте тремтіння потроху проходить. 

– Гаразд, цього вистачить, – раптово відпускає мої руки. Його обличчя знову стає серйозним. – Тепер одягайся тепліше.

А я дивлюсь на нього, намагаючись зрозуміти, чому в мені раптом виникла порожнеча. Але, схоже, він навіть не здогадується, що зараз у моїй голові.

– Лови! – Марк спритно кидає мені ще одну теплу ковдру і я швидко загортаюсь в неї просто поверх його куртки. Вона пахне шкірою, парфумом і… ним.

Приємно, терпко, затишно…

“Затишно, Агато, затишно!” – зло шиплю сама на себе. “Ти не забула, що тебе викрали взагалі-то? І поки всі думають, що ти в Карпатах, це – одне. А от коли період канікул закінчиться, – історія заграє зовсім іншими барвами”. 

– Як ти? – Марк повертається з кухні з великою чашкою, що пахне спеціями і цитрусом. – Тримай! – простягає мені. 

– Що це? 

– Глінтвейн за особливим рецептом. Пий, як тільки трішки відігрієшся.

– Дякую! – кажу і раптом помічаю, як засохла кров темною смужкою перекреслила його бліду шкіру. – Ой, в тебе кров! – кажу і інстинктивно торкаюсь рукою поряд з раною. Від дотику по змерзлому тілу враз розливається тепло. Чи то від чашки в іншій руці? Незнаю. Але відчуття дивне, незвичне… Досі я не відчувала такого від жодного дотику. Хоч… було їх в мене не надто багато врешті-решт… 

Марк теж застигає. Пропалює поглядом своїх темно-синіх очей… заворожує, зачаровує… 

А потім щось в його погляді змінюється. Замість тепла, турботи й уваги там – глухе нерозуміння. Так, наче людина дивиться книгу, яку щойно читала і раптом усвідомлює, що перестала розуміти літери і мову, якою вона написана. 

– Агато? – коли мовчанка стає надто не зручною, питає він. – Що сталося? Чому ти… в моїй куртці? – остаточно вражає мене цими словами і щирим подивом в очах…

О боже, він не жартує! Він справді… не знає, що сталося? 

***
Вітаю вас в продочці, моїх любі! Завітайте до каналу, там буде візуалізація сцени) Канал тут: https://t.me/eva_rain