4. Дозрілий фрукт

Як би я не намагалась дотягнутись, чи вже бодай стягти той клятий светр – нічого не виходило. І коли спочатку в мені кипіли адреналін і передчуття швидкої перемоги, то зараз великим порціями до них починала додаватись безнадія і лють. На себе, на цього Марка, що приволік мене сюди, на життя, на трубу. І навіть собако-вовку трохи дісталось, при всій моїй любові до абсолютно всіх тварин. 

Чому, ну чому я поїхала на той ретрит, чому висунулась в коридор і потрапила в лапи цьому психу? 

Невже тепер отут так і замерзну до смерті? Хоча, краще вже, мабуть, замернути, аніж він приїде і побачить цю картину, як я вишу на трубі, в задертому аж під очі светрі, наче… наче приколена до листа альбому біолога-аматора незграбна гусениця! (Занизька самооцінка слово “метелик “ відкинула відразу, що тут казати). 

Ще й пес, мов на зло, не сидить спокійно, а мотається по двору, як лев у клітці, стрибає на ворота, гавкає гучно і моторошно! 

“Нема щоб підтримав, чи там… драбину якусь приніс!” – кидаю йому сердито крізь гіркі сльози, які, на вітрі, здається, замерзають відразу і роблять мені ще холодніше.  

Пес зупиняється і здивовано дивиться на мене. 

– Іди, куди йшов! – кричу йому, бо одне діло висіти, як перезрілий фрукт на морозі, а інше, коли в  такій ганебній ситуації і позі тобі співчуває навіть пес!

Причина його тривоги проявляється тоді, коли я вже в думках попрощалась з життям і полишила спроби якось виплутатись. Лютий холод здається, не лише шкіру і м'язи, а вже й кров у жилах перетворив на кригу і сил пручатись та намагатись звільнитись з пастки більше не було. 

Тому, коли фари авто Марка ковзають по мені лінивим променем, я вже не соромлюсь свого вигляду, а радію, що він зараз або мене звідси зніме, або вже доб’є, щоб не мучилась. 

– Агато! – голос Марка з авто прорізає нічну тишу. – Що ти там робиш? За голосом по мені б'є промінь ліхтаря. 

Я зажмурююся, молячись, щоб моє прохання до долі вирішити цю ситуацію якомога швидше здійснилося.

Марк заганяє авто в двір, виходить з нього, піднімає голову й на мить завмирає, мабуть, намагаючись зрозуміти, що за циркова вистава тут відбувається.

– Ну, ти й талановита, – каже він нарешті, нервово потираючи скроні руками, – Що далі? Планувала висіти так до світанку?

Мовчу, зціпивши зуби. Кляті сльози знову котяться по щоках, даруючи шкірі глибоку заморозку вищої якості. 

– Ти, бачу, не тільки письменниця, а ще й гімнастка, – каже з іронічною усмішкою, за мить опинившись поряд зі мною на хиткому дашку накриття для дров. Як тільки так швидко вибрався? 

– Д-д-д-допоможи мені злізти, і жартуй с-с-скільки хочеш, – відповідаю я, зокотячи зубами і безуспішно смикаючи светр, що, схоже, не зачепився за трубу, а став одним цілим з нею. 

Він сканує мене поглядом, оцінюючи ситуацію і більше не іронізує. Потім швидко відкидає ліхтар убік, закочує рукава куртки й хапається за трубу.

– Не ворушися, – наказує глухо.

– С-с-с-серйозно? Я тут вишу, як ялинкова іграшка, і ти п-п-п-просиш мене не ворушитися?

– Мовчи, – кидає Марк, і обхопивши мої ноги руками, пробує підійняти мене. – Можеш так спробувати відчепити светр? – питає. 

Кілька спроб виявляються марними 

– Не можу! – хриплю від зусилль. 

– Тоді тримайся, – каже геть неактуальне для ситуації, і починаючи щось робити з моїм светром.

Тканина тріщить, і я розумію, що він просто розриває її.

Светр відривається, а разом із ним і я падаю вниз. Але земля так і не зустрічає мене, бо Марк підхоплює на льоту, притискає до себе.

Він сильний і… теплий, але проти сили тяжіння цього недостатньо. 

– О, Боже! – виривається в мене, коли ми разом валимося на землю.

Однак, я майже не забилась, адже Марк якось вдало повернувся і так “спланував” наш політ, що я тепер лежу просто на ньому 

Від страху, адреналіну і холоду моє тіло тремтить, як желе. Я лише в одному тонкому бюстгальтері, який був під светром, а його рука все ще міцно стискає мене, ніби боїться, що знову втечу.

– Ти могла б попередити, що вирішила грати в Тарзана, – каже він, притискаючи мене до себе й дивлячись прямо в очі. 

– Це був не план, – тихо кажу я, намагаючись зосередитися на чомусь, окрім того, що ми обидва лежимо на холодній землі, а його обличчя так близько до мого, що я бачу кожен вигин його вуст.

Рой підходить ближче й зупиняється поруч, задоволено гавкнувши, як справжній переможець у цій битві.

– Дякую за підтримку, – бурмочу я, дивлячись на собаку.

– Схоже, він з нас сміється, – каже Марк, допомагаючи мені підвестись. – Швидко в дім! Тебе треба відігріти! – додає. 

Його голос суворий, з нотками тривоги, але десь в глибині його відтінків звучить щось тепліше. Щось, що змушує мене відчувати себе менш заручницею, ніж це було ще хвилину тому...