3. Будинок в лісі

Той, хто знає про мене ледь не більше за мене саму, гостинно відчиняє двері свого будинку. Заходжу обережно, все ж всередині тепліше, ніж в морозному лісі, та й хотів би він мене вбити – певно зробив би це тут, а не свою дизайнерську вітальню бруднив.

Вітальня, до речі, дійсно, схоже дизайнерська. Поєднує в собі лаконічність і такі аристократичні нотки, що я мимоволі зачаровуюсь нею. Великі масивні двері відкривають вхід в просторий коридорчик. Коридорчик веде нас у вітальню, яка аркою та барною стійкою відділена від кухні. Тут все в пастельних тонах плюс дерево. Багато дерева, і явно не клеєного, а натурального. Ним тут навіть пахне.

Дуже гарно. Особливо після маленької “двушки” в панельному допотопному будинку, де я живу. 

– Проходь. У шафі нагорі є одяг, можеш брати, все, що сподобається. В холодильнику їжа. – спокійно, наче гостю додому привів, розповідає викрадач письменниць-аматорок. 

– Ти жартуєш? – повертаюсь до нього. Ні, не жартує. Такі як він, цього робити не вміють. 

– Чому? – щиро дивується. 

– Ти мене викрав! 

– Це якось нівелює те, що тобі потрібно одягатись і їсти? 

– Так! – викрикую істерично.

– Добре. 

– Добре, що? – дивлюсь в темно-сині очі. Нащо якомусь психу такі гарні очі? Риторичне питання в космос. 

– Добре. Можеш ходити хоч голою, мені пофіг. Але їсти тобі треба, щоб голова працювала. 

– Голова? – схоже, сьогодні вечір питань. Риторичних. 

– Так, саме твоя голова мені й потрібна. Тобто, стоп, не дивись на мене так, я неправильно висловився. Мені потрібен твій мозок і руки. 

Про всяк випадок відступаю кілька кроків назад. 

– Т-т-ти псих? – істерично вигукую і чую позаду тихе, але досить виразне гарчання. 

– В-ві-н що, в домі теж? – обертаюсь до вовко-пса. Боже мій, в приміщенні він виглядає ще більшим і ще моторошнішим! Здоровенний, темно сіра з чорнинкою шерсть загрозливо стовбурчиться на загривку, який мені й обома руками не обхопити. Злегка підіймає одну губу, показуючи ікла розміром з, мабуть, лезо кухонного ножа. 

– В нього є свої дверцята. Тому дуже не шуми, Ройчер не любить. І так, повернемось до нашої розмови. – Рой, місце! – наказує і та звірюка його слухається. – В пекло метафори і все таке! Ти – письменниця, і мені потрібна послуга саме в цій сфері. 

– Послуга? Якщо тобі потрібна послуга ее… перукаря… ти теж його викрадаєш? І дантиста? А в підвалі в тебе сидить на ланцюгу садівник? 

– Дуже смішно. 

– А мені ні! Я додому хочу! – дивлюсь на нього благально. 

– Вибач, додому – то після послуги. 

– А якщо я не хочу? Не хочу і не буду нічого робити для того, хто мене викрав! І чийого я навіть імені не знаю! 

– Марк. 

– Вау! 

– Що вау? – знов дивується. 

– Ти назвався!

– Не знав, що для тебе це важливо. Добре, бачу ти не готова говорити, а в мене справи. Я повернусь за кілька годин, тут є все необхідне для життя, навіть вода гаряча, якщо тобі треба в душ. Дурниць не роби – двері я замкну, ворота теж. Та навіть якби й ні – в лісі водяться справжні вовки, а не навчені слухатись метиси. І кабани дикі голодні теж. Тому відпочивай і не дратуй Ройчера. 

– Слухай, Марк та ти взагалі…

Він мене не слухає. Так і залишає стояти посеред цієї розкішної вітальні, і тільки скрегіт ключа в замкові за мить відповідає мені. 

Що ж, може це й не так погано? В будь-якому будинку, в будь-якому замку і огорожі є слабкі місця. А вовки – тож певно, вигадка, аби мене ще більше злякати! 

Залишившись наодинці з чотирилапим охоронцем. Він невідривно дивиться на мене, немов розуміє всі мої задуми ще до початку втілення їх в життя. Я поки стою на місці та теж розглядаю його. Здається, не такий він вже й страшний. Десь намочив лапи, поки бігав, і пахне мокрою шерстю, наче щенята, що були колись в собаки моєї бабусі в селі. 

“Не страшно!” – повторюю сама собі. До того ж, він навчений і вихований. І якби цей Марк переживав, що він мені може щось зробити – з ним би не залишив. 

Тому натхненна своїми роздумами та висновками, повільно йду на кухню. На перший погляд – звичайна кухня, яка пахне кавою, деревом й чимось незнайомим. Біля сучасної плити – мікрохвильовка і кулер для води без води. Дерев'яні полиці заставлені однаковими банками з крупами і металевими баночками для спецій. На столі вкритому прозорим “рідким склом” стоїть тостер, міні-кавомашина і мінералка. На стіні – ножі різного розміру, акуратно розвішані, як експонати. 

Погляд ковзає по дрібницях: затертий календар із минулого року, коробка шоколадного печива теж з минулорічною датою. Схоже, в цьому будиночку його господар буває не надто часто. 

Рой уважно спостерігає, як я повертаюсь до дверей, що ведуть на другий поверх. Можна навіть не озиратись, звісно, він йде слідом, його лапи майже безшумно ступають по сходах, але запах вологої шерсті та тихе цокотіння кігтями по ламінату мого охоронця видає з головою.