2. Собака, схожий на господаря 

Через ту кляту просочену чимось серветку, я почуваюсь, як тряпчана лялька, та чим далі ми від’їжджаємо від дороги в ліс, тим сильніше в мені прокидається бажання боротись за своє життя. Адреналін допомагає отямитись і скинути вату цього в'язкого, неприємного напівсну. 

Коли авто зупиняється, мій викрадач виходить з нього, та нарешті відстібає кайданки від дверцят, дотягнувшись через інші пасажирські дверцята. 

– Без дурниць, – каже показово суворо, ще не знаючи, що дурниці – моя спеціальність.

Щойно він повернеться спиною, я рвону в бік лісу! 

Пальці стискають ручку, серце вистрибує з грудей.

Двір залитий місячним світлом, але тиша тут не заспокоює, а навпаки – лякає. Земля під ногами тверда, вкрита тонким шаром снігу і листя, що похрускує при кожному кроці. Ліхтар, прикріплений до стовпа біля будинку, кидає жовте світло на величезний кам'яний паркан навколо і розкидані поліна під навісом.

Я роблю крок вперед, ще крок… і завмираю.

На стежці, всього за кілька метрів від мене, стоїть… вовк! Його яскраві жовті і хижі очі пильно стежать за мною. Вуха трохи відведені назад, хвіст тривожно посмикується від нетерпіння. Він не гарчить, не кидається, але його вигляд і мова тіла переконують мене: варто зробити ще один крок, і я дізнаюся, наскільки швидко він бігає.

І наскільки гострі в нього зуби. 

– Рой, назад! – наказує йому мій викрадач. 

Собака, чи то пак вовк, кидає швидкий погляд на нього, потім знову на мене, але відступає, сідаючи на задні лапи біля навісу. Я видихаю, навіть не помітивши, як затримала дихання.

– Далеко зібралась? – підходить ближче, схрещує руки на грудях і дивиться на мене так, ніби я зі своєю досить же передбачуваною поведінкою, страшенно його стомила.

– Гуляти, – відповідаю з викликом, хоча голос звучить не так упевнено, як хотілося б.

– Ще раз спробуєш, – киває в бік вовка, – він буде менше ввічливим. А в лісі живуть його товариші. Ті вазагалі команди не чекатимуть. 

Я зітхаю й розумію, що втеча поки що відкладається.

– Він… в-вовк? – питаю, від страху заїкаючись. 

– Метис вовка. 

– Боже! Він їсть людей? 

– Я не годую його людьми. – на вродливому обличчі незнайомця з'являється щось дуже схоже на посмішку. Правда, від оскалу цієї звірюки вона не особливо й відрізняється. 

– Як ти вже зрозуміла, не варто робити дурниць. – спокійно пояснює. – А тепер іди сюди! – наказує. 

– Сюди? Куди? – витріщаюсь на нього, ні біса не розуміючи. 

– До мене! – кидає різко і притягує мене до себе. Притискає до сталевих грудей. Він такий великий, сильний, що я почуваюсь дрібним зайцем в руках мисливця. 

– Ти що робиш! – шиплю! – Пусти! 

– Не смикайся! То для Ройчера. – гарчить мені в шию, огортаючи ароматом неймовірно приємного парфуму і трішки диму. 

– Якого Ройчера? Тут ще й Ройчер якийсь є? – лепечу від страху і незрозумілого жару, що від його близькості охоплює враз всі тіло. Водночас хочеться вирватись, відштовхнути його і… залишатись в цих лапах якомога довше. Що за чортівня така? 

– Ройчер – це пес. Він має зрозуміти, що ти мені не ворог. 

– А як не зрозуміє? – підіймаю на нього погляд, вже не пручаючись. 

Нарешті маю змогу роздивитись його. 

Він гарний. Але якоюсь хижою, небезпечною і водночас холодною красою. Правильні риси обличчя, схожий на “римський” ніс, гарно окреслені губи… Але найбільш цікаві в нього очі. Темно-сині, глибокі, загадкові… В них плюскотить темрява, але вона – не зло.  Скоріше – наслідки зла. Він багато бачив, багато пережив… Але ще не втратив себе. Поки що не втратив…

Тільки коли його руки ослаблюють свій сталевий полон, отямлююсь. 

Так, Агато, він взагалі-то тебе викрав! 

– Ти, – тицяю пальцем в його груди, – взагалі-то мене викрав! 

– Я знаю. І? 

– І? І мене шукатимуть! Тобто вже шукають! 

– Хто? – підіймає одну гарно окреслену брову. 

– Ма… Мій чоловік! І дітки! Ти лишив без мами трьох діток! Вони плачуть і заснути не можуть! – вигадую на ходу. 

– В тебе немає чоловіка і дітей. Вдома чекає тільки мама і кішка. 

– Кіт! Стоп, ти звідки знаєш? – нарешті доходить, що не все так просто. Одна справа – спонтанне викрадення, інше – коли до нього, схоже, гарно підготувались. Це вже лякає. 

– Ти приїхала на захід під чужим ім'ям. Твоє псевдо відоме тільки тобі, ну, може ще котові. Мамі ти сказала, що поїхала у відпустку в Карпати на новорічні канікули. А єдині діти, які тебе чекають – твої вихованці в садочку, де ти працюєш вихователькою.

– Чорт! – відступаю крок назад. І ще крок. І ще один, доки не впираюсь спиною в кам'яну стіну будинку. – Ти… за мною стежив? Ти – маньяк? 

– Ні, Агато, не маньяк. 

– То що тобі від мене треба?